|
||||||||||||||||||||||||||||||||
ОБЛАСНІ ДЕРЖАВНІ АДМІНІСТРАЦІЇ ЯК СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
функціональною та суб'єктною (інституційною) ознаками. В першому випадку поділ влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави — законотворення, правозастосування та правосуддя. В другому — означає організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів — законодавчих, виконавчих і судових (і це — тільки основні види) з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями . У Конституції України складні питання визначення суб'єктів виконавчої влади вирішені на підставі чіткого уявлення про необхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносно самостійного виду органів державної влади, що складають апарат державного управління. Зокрема, у Конституції України досить повно врахована уся складність і специфічність відношення поста Президента до виконавчої гілки влади. Тобто реальне становище Президента полягає у тому, що його статус не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави із певними преференціями щодо виконавчої влади. Як відомо, ефективність будь-якої соціальної влади залежить від того, наскільки ця влада є дієвою і здатною до реалізації, а ця здатність — від наявності у її системі відповідного ефективно діючого механізму як реальної організаційної сили, опанувавши яку, влада починає управляти суспільними процесам». Викладене, на нашу думку, повною мірою стосується і виконавчої влади. Оскільки саме поняття «виконавча влада» використовується вітчизняною адміністративно-правовою наукою порівняно недавно, то механізм виконавчої влади у юридичній літературі ще детально не розглядався. Хоч поняття механізму управління досліджувалиося науковцями досить грунтовно . Розкриваючи зміст поняття «механізм виконавчої влади» під кутом зору його структурної характеристики, останній можна визначити як сукупність системи державних органів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) виконавчої влади відповідно до їх правового статусу, та системи правових норм, що регламентують процес реалізації вказаними органами свого функціонального призначення. Звідси, складовими елементами змісту поняття «механізм виконавчої влади» виступають: І) система органів виконавчої влади; 2) система правових норм, що визначають як організаційну структуру системи органів виконавчої влади, так і правові засади її функціонування та розвитку. З огляду на викладене, очевидним вбачається існування прямого зв'язку ефективності механізму виконавчої влади з ефективністю функціонування системи її органів, організаційно-управлінський вплив якої на відповідні об'єкти суспільного життя, в свою чергу, визначається внутрішньою упорядкованістю системи органів виконавчої влади, тобто її організаційною структурою. З формуванням ефективно працюючої системи органів виконавчої влади, або інакше — органів державного управління, пов'язані великі надії, оскільки саме в цьому полягає реальний засіб зміцнення виконавчої влади. Вирішенню данного завдання має сприяти закріплена в Конституції України модель організації виконавчої влади, яка спирається, зокрема, і на наведені аспекти розуміння системи органів виконавчої влади. Відповідно Конституція України визначає Кабінет Міністрів як вищий орган в системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента (ст. 113). В цілому ж в системі органів виконавчої влади виділяються структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів: 1) вищий рівень — Кабінет Міністрів; 2) центральний рівень — міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади; 3) місцевий, або територіальний рівень, на якому діють: - органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, - органи спеціальної — галузевої та функціональної — компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у так званому под- війному підпорядкуванні (тобто водночас і відповідному центральному, і місцевому органу виконавчої влади). Оскільки органи виконавчої влади здійснюють управлінську за своїм змістом діяльність, поширеним є визначення системи цих органів як апарату державного управління, або просто — як управлінського (адміністративного) апарату . Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління: 1) соціально-політичні — демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність; 2) організаційні принципи побудови апарату державного управління — галузевий, функціональний, територіальний; 3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління — нормативність діяльності, єдиноначальності, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність. Соціально-політичні принципи — це найзагальніші принципи державно-управлінської сфери. Вони поширюються на всі види виконавчо-розпорядчої діяльності та всі функціонуючі в державі управлінські структури, у тому числі і на обласні державні адміністрації. Принципи цієї групи, як правило, закріплюються у нормативному порядку. Багато з них міститься у Конституції України (вони дістали назву конституційних) та в інших законодавчих актах. Особливе місце серед усіх принципів державного управління належить принципу законності. Стаття 1 Конституції визначає Україну як правову державу, ст. 8 закріплює як державний принцип верховенства права (розуміється, з одного боку, як верховенство Конституції стосовно всіх інших законів і підзаконних актів, а з іншого, як прихильність влади і громадян законам і нормам діючого внутрішньодержавного і міжнародного права), а статті 6 і 19 встановлюють, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Це означає, що суворе й неухильне додержання законів і підзаконних актів — це єдино припустимий варіант діяльності державних структур, посадових осіб, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, інших суб'єктів права. Додержання законності необхідно розглядати як найважливішу умову і неодмінну основу ефективного функціонування управлінського апарату, забезпечення правового порядку в нашій державі. Отже, додержання принципу законності у державному управлінні відносно обласних державних адміністрацій передбачає: • діяльність (функціонування) виключно в межах правових приписів; • утворення управлінських органів на підставі суворого додержання чинного законодавства; • високу свідомість і дисциплінованість службовців обласних держаних адміністрацій. Законність як найважливіший принцип діяльності обласних державних адміністрацій фіксується у відповідних нормативних документах (перш за все Конституції та Закону “Про місцеві державні адміністрації”), які визначають їх правовий статус та повноваження як суб'єктів державного управління. З іншого боку, обласні державні адміністрації, повинні дотримуватись принципа відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність. Насамперед, тому що Конституція України проголошує: “держава відповідає перед людиною за свою діяльність”(ст. 3); а також, тому що, порушення чинного законодавства тягне за собою юридичну відповідальність, а незнання законів не звільняє від неї (ст. 68). Реальне здійснення демократичних перетворень, вдосконалення управлінських процесів відповідно до вимог документів про адміністративну реформу, забезпечення в державі справжньої законності та реального правового порядку можливі лише в умовах широкої гласності та врахування громадської думки. Цей принцип містить три взаємопов'язані та взаємозумовлені компоненти. По-перше, — широка гласність; по-друге, — громадська думка щодо функціонування суб'єктів державного управління; по-третє, — широке її урахування під час вироблення управлінських рішень. Гласність дає змогу громадянам бачити механізм формування і реалізації державно-керуючого впливу та протікання всіх управлінських процесів. Громадська думка відображає уявлення (оцінки, судження) найактивнішої частини населення щодо ефективності, корисності, правильності управлінських рішень. Вона є масивом інформації для суб'єктів державного управління. Урахування громадської думки — це канал зворотного зв'язку в системі державного управління, використання інформаційного масиву для вироблення і прийняття найбільш обґрунтованих та ефективних управлінських рішень. Держава забезпечує додержання даного принципу двома способами. По-перше, вона вимагає від державних органів гласності й відкритої для широкої громадськості діяльності. Так, у Законі України від 23 вересня 1997 р. "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" є норма, яка зобов'язує ці органи забезпечувати журналістам вільний доступ до інформації щодо своєї діяльність, а також надавати її засобам масової інформації у повному обсязі (стаття 2). По-друге, держава стимулює прагнення населення до висловлювання суджень щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій. Так, закріплене у Конституції право громадян України брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) передбачає їх інформованість про стан справ у цій сфері та спонукає до активних дій, спрямованих на його поліпшення. Ця норма конкретизована в Законі "Про звернення громадян", в Указі Президента України від 19 березня 1997 р. "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" та в інших актах. Відповідно до ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Вперше в політико-правовій практиці незалежної України інститут місцевих державних адміністрацій був запроваджений у 1992 р., коли Верховна Рада 5 березня 1992 р. прийняла закон про представника Президента, яким місцеві органи виконавчої влади, засновані на базі виконавчо-розпорядчих органів районних та обласних рад, відокремлювалися від органів місцевого та регіонального самоврядування, насамперед в особі представницьких органів. Це відокремлення було продиктовано необхідністю створення єдиної системи органів виконавчої влади на чолі з Президентом, а також
Культурна політика
|
||||||||||||||||||||||||||||||||
*Адміністрація сайту не несе ніякої відповідальності за зміст і достовірність матеріалів, а також наслідки, які можуть виникнути унаслідок їх використання. Дані, що стосуються конкретних підприємств, імена є вигаданими, будь-який збіг - випадковий.
|
stydentam.org.ua © 2009-2015
|