|
||||||||||||||||||||||||||||||||
Державно-правовий розвиток Німеччини 2 га пол. 19 ст.
Однак у Наполеона III було своє бачення ситуації, яке, в основному, збігалося з намірами Бісмарка. 26 липня 1866 р. між воюючими сторонами була підписана Нікольсбурзька угода на умовах, запропонованих посередником - Наполеоном III. Старий Німецький союз підлягав ліквідації, натомість створювався новий Північноншецький союз з держав, розташованих на північ від р. Майн. Участь Австрії у створенні та діяльності Союзу виключалася. Пруссія в цьому Північ-нонімецькому союзі отримувала військове командування, а разом з ним і провідну роль в усіх справах союзу. З цього часу надії німецької буржуазії на майбутнє возз'єднання будуть пов'язані виключно з Пруссією. А саме об'єднання Німеччини відбуватиметься на основі прусської політичної системи. 18 німецьких держав та три вільних міста (Гамбург, Бремен і Любек) підписали союзний договір та прийняли на початку 1867 р. союзну конституцію. Поза Північнонімецьким союзом залишалися Баварія, Баден та частина Гессен-Дармштадту, які однак перебували у військовому союзі з Пруссією. В країнах Північнонімецького союзу налічувалося близько 30 млн населення, а у південнонімецьких державах- не членах Союзу - лише 8 млн. Згідно із союзною конституцією 1867 р., скликався союзний двопалатний парламент - рейхстаг. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, але виборчих прав були позбавлені жінки, солдати і домашня прислуга. Обмежені права рейхстагу повністю контролювалися владою президента Союзу - прусського короля та верхньої палати - Союзної ради. Президенту Союзу належало виключне право скликати і розпускати рейхстаг та Союзну раду. Президент затверджував закони, прийняті парламентом. Єдиним союзним міністром був канцлер Союзу, відповідальний перед президентом - прусським королем. Перед рейхстагом канцлер відповідальний не був. На чолі окремих відомств (міністерств) були поставлені статс-секретарі - без рангу міністра, підлеглі канцлеру. Свідченням виключної ролі Пруссії у об'єднанні 1866-1867 pp. може бути хоча б той факт, що деякі німецькі держави, як-от Ганновер і Нассау, не увійшли до Північнонімецького союзу як самостійні суб'єкти, а були просто приєднані до Пруссії. Остання, як бачимо, анітрохи не побоювалася, що називається, сполохати рибу, тобто настроїти проти себе інших членів новоутворюваного союзу. Заради справедливості зазначимо, що безапеляційна поведінка Пруссії пояснювалася не лише її військовою могутністю на фоні союзників. Утворення цього союзу відповідало настроям й інтересам широких верств населення. Створення єдиного внутрішнього ринку, введення єдиної системи мір та ваг, єдиного торговельного кодексу і єдиного вексельного права сприяли розвитку промисловості і торгівлі об'єднаної частини Німеччини. Однак мала ця палиця й інший кінець. Південнонімецькі держави, які у період з 13 серпня по 21 жовтня 1866 р. уклали з Пруссією військові конвенції на п'ятирічний термін, почали політичний дрейф у сторону Франції. Для Баварії, Вюртемберга, Бадена та ін. позасоюз-них держав Північнонімецький союз, в якому домінувала Пруссія, став не стільки магнітом, скільки виразною загрозою їх незалежності. Задум Бісмарка стосовно цих держав полягав у тому, щоб спровокувати війну з Францією (сама Пруссія обов'язково мусила виступити в ролі «жертви») й у ході цієї війни перетворити військових союзників у політичних, включити південні німецькі держави до політичних структур Північнонімецького союзу. У 1870 р. ці плани блискуче здійснилися. Суперечка між Францією і Пруссією виникла з приводу кандидатури на «вакантний» іспанський престол. Наполеон III звернувся до прусського короля з ультиматумом, на який король поспішив дати заспокійливу відповідь. Бісмарк з власної ініціативи скоротив текст королівського листа так, що він набував зневажливого щодо Наполеона III змісту. Бісмарк був переконаний у перевазі німецької зброї, але уперто наполягав: «Важливо, щоб ми були тими, на кого напали». 19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала. Потрапив до німецького полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором. До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південнонімецькі держави - Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об'єднувала у собі 22 монархії та 3 вільні міста. Пруссії належали 60 відсотків території імперії, понад половину її громадян становили прусські піддані. Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії, призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент Німецької імперії був двопалатним. Верхня палата - Союзна рада (бундесрат) складалася з 58 депутатів. Пруссія мала в ній 17 (далі навіть 22) місць, решта держав - від 1 до 6 місць. Для заблокування рішень було достатньо 14 голосів, отже, Пруссія могла самостійно блокувати будь-яку невигідну для себе парламентську постанову. Нижня палата (рейхстаг) обиралася на основі загального для чоловіків, виключаючи військовослужбовців, голосування. Термін її повноважень складав 3, а з 1887 p.- 5 років. Один депутат обирався від 100 тис. виборців. Він не був пов'язаний наказами та інструкціями своїх виборців, законодавчу діяльність здійснював на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над імперськими міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союзної ради, на чолі якої перебував імперський канцлер. Голова уряду - канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. Усі інші члени його кабінету рангу міністрів не мали, а вважалися статс-секретарями. За своїм статусом вони були підлеглими канцлера, який міг їх самостійно призначати і зміщувати. У віданні канцлерського уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і професійні спілки, санітарна і ветеринарна служба тощо. Суб'єкти імперії мали свої власні ландтаги та місцеві уряди. На долю цих місцевих урядів - 25 суб'єктів федерації - випадало, головним чином, проведення в життя імперських законів. Функції рейхстагу окреслювалися ст. 23 імперської конституції: «Рейхстаг має право пропонувати закони ... і направлені йому петиції передавати Союзній раді та імперському канцлеру». Тим самим рейхстаг був перетворений у суто дорадчий
Цивільний кодекс Франції 1804 року
|
||||||||||||||||||||||||||||||||
*Адміністрація сайту не несе ніякої відповідальності за зміст і достовірність матеріалів, а також наслідки, які можуть виникнути унаслідок їх використання. Дані, що стосуються конкретних підприємств, імена є вигаданими, будь-який збіг - випадковий.
|
stydentam.org.ua © 2009-2015
|