12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика;
судова експертиза

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ – 2005
Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України, МВС України

Науковий керівник
кандидат юридичних наук, доцент
Удалова Лариса Давидівна,
Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою

Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України
Іщенко Андрій Володимирович,
Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри криміналістики
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник
Сірий Микола Іванович,
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою
Провідна
установа Одеська національна юридична академія, м. Одеса

Захист відбудеться “__25__”______11______2005 року о __14___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Національній академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1)

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1)

Автореферат розісланий “__21__”__10__2005 року

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Реформування усіх сфер життя нашого суспільства, яке почалося з проголошення і всенародного підтвердження незалежності України, вимагає вдосконалення діяльності правоохоронних органів. Важливим завданням на шляху становлення правової держави є укріплення законності, забезпечення дотримання прав людини під час провадження в кримінальних справах. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, згідно зі ст. 3 Конституції України, визначаються найвищою соціальною цінністю. Вся діяльність державних органів, у тому числі і у сфері кримінального судочинства, повинна бути спрямована на захист прав і свобод людини.
Аналіз правозастосовчої практики свідчить про те, що в практичній діяльності органів досудового слідства, прокуратури та в юридичній науці невиправдано мало уваги приділяється особливостям реалізації кримінально–процесуальних функцій на стадії досудового розслідування.
З огляду на це залишається актуальною проблема щодо сутності, змісту і соціальної спрямованості кримінально–процесуальних функцій.
Питання щодо визначення функцій досліджувались такими відомими вченими, як І.Я. Фойницьким, В.Л. Случевським. Цим питанням за радянської доби були присвячені роботи М.С. Строговича, С.С. Алєксєєва, О.Д. Бойкова, М.М. Видрі, А.П. Гуляєва, В.Г. Даєва, З.З. Зінатулліна,
Л.Д. Кокорева, О.М. Ларіна, П.А. Лупинської, Я.О. Мотовіловкера,
В.П. Нажимова, Р.Д. Рахунова, П.С. Елькінд та інших. Вагомий внесок у дослідження вказаної теорії зробили українські вчені, зокрема:
Ю.П. Аленін, С.А. Альперт, Т.В. Варфоломєєва, Ю.М. Грошевий,
А.Я. Дубинський, В.А. Журавель, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко,
М.В. Костицький, В.К. Лисиченко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, М.Я. Сегай, М.І. Сірий, С.М. Стахівський, Л.Д. Удалова, М.Є. Шумило та інші.
Розробки усіх зазначених дослідників безперечно мають важливе значення для розвитку теорії про сутність, зміст і соціальну спрямованість функцій в кримінальному судочинстві.
Проте, незважаючи на значну увагу до цього питання, на сьогодні серед вчених не досягнуто єдності поглядів щодо низки важливих питань. Зокрема, спірним залишається питання щодо визначення функцій. Невирішеним залишається ряд аспектів, пов’язаних з обов’язковою участю захисника, наприклад у випадках, коли між інтересами підозрюваних чи обвинувачених є протиріччя, причому один з них має захисника, тощо.
Зазначені питання потребують глибокого теоретичного осмислення, систематизації, узагальнення існуючого матеріалу, розробки на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінально–процесуального законодавства, що і зумовило вибір теми дисертаційного дослідження та свідчить про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження спрямований на виконання основних положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376/2000 від 25.12.2000 р., постанов Верховної Ради України “Про концепцію судово–правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року, “Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини” від 23 березня 2000 року, Наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 до 2005 р.р.” № 356 від 11.05.2001 р.
Дисертація виконана відповідно до пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень МВС України, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ України, на 2001–2009 роки. Проведення дослідження цієї теми передбачене планами науково–дослідних і дослідно–конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2004 роки і кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою названого закладу.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у визначенні суті, юридичної природи кримінально–процесуальних функцій, засобів їх реалізації на стадії досудового розслідування та внесення відповідних пропозицій по вдосконаленню кримінально–процесуального законодавства України.
Досягнення наведеної мети передбачає вирішення таких завдань:
– встановлення правової природи кримінально–процесуальних функцій;
– розкриття поняття кримінально–процесуальних функцій;
– встановлення межі дії функцій кримінального переслідування та захисту на стадії досудового розслідування;
– вивчення і аналіз слідчої, оперативної та судової практики в межах пізнання і використання даних про кримінально–процесуальні функції, що діють на стадії досудового розслідування;
– обґрунтування взаємозв’язку функцій кримінального судочинства;
– обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення та законодавчого врегулювання кримінально–процесуальних функцій на стадії досудового розслідування.
Об’єктом дослідження є кримінально–процесуальні функції, які діють на стадії досудового розслідування.
Предметом дослідження є реалізація кримінально–процесуальних функцій суб’єктами кримінально–процесуальної діяльності.
Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених у роботі мети і завдань, з урахуванням об’єкта і предмета дослідження. Їх основу складає загальний діалектичний метод наукового пізнання реально існуючих явищ. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані: метод системного аналізу, який дав можливість проаналізувати положення Конституції України, кримінально–процесуальне законодавство України, постанови Пленуму Верховного Суду України. Вивчені і проаналізовані відповідні розділи проекту Кримінально–процесуального кодексу України. Структурний метод дозволив вивчити види, структуру і зміст кримінально–процесуальних функцій; формально–логічний застосовувався для визначення понятійного апарату за темою дослідження; статистичний метод використовувався для аналізу й узагальнення емпіричної інформації, що стосується теми дослідження; соціологічні методи (анкетування, інтерв’ювання) використовувались при вивченні і узагальненні практики при опитуванні працівників прокурорсько–слідчих органів України. Названі методи дослідження використовувались в роботі у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження і істинність отриманих наукових результатів.
Нормативною базою дослідження є Конституція України, кримінально–процесуальне законодавство України, проект нового КПК України, підготовлений до другого читання у Верховній Раді України (реєстр № 3456–1), кримінально–процесуальне законодавство ряду іноземних країн (Республіки Білорусь, Республіки Молдови, Російської Федерації та інших), а також відомчі нормативні акти МВС України, Генеральної прокуратури України, постанови Пленуму Верховного Суду України.
Емпіричну базу дослідження склали результати дослідження 162 кримінальних справ, що перебували у провадженні слідчих МВС України, а також результати узагальнення практики органів досудового розслідування, прокурорів, захисників за період 2001–2004 р.р., дані анкетування 432 слідчих, що працюють в слідчих підрозділах МВС, прокуратури, податкової міліції та СБУ України. Використовувався і власний досвід дисертанта, набутий під час роботи слідчим.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана праця є одним із перших в українській кримінально–процесуальній науці дисертаційним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглядаються кримінально–процесуальні функції в стадії досудового розслідування. У дисертації обґрунтовується ряд нових положень та висновків, що істотно розширюють і поглиблюють зміст, структуру та понятійний апарат теорії кримінального процесу. До найбільш істотних результатів, що містять наукову новизну, слід віднести такі положення:
вперше:
– запропоновано, що ст. 161 КПК України слід доповнити новою частиною про те, що на стадії досудового розслідування функції обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу;
– зроблено висновок про те, що рішення, які приймаються судом на стадії досудового розслідування, є складовою частиною функції вирішення справи по суті;
– доведено, що передбачений КПК порядок здійснення захисту за призначенням зводить нанівець конституційне право кожного на вільний вибір захисника своїх прав;
– наведено аргументи, що в КПК слід передбачити норму про безплатну юридичну консультацію адвоката, яку слідчий зобов’язаний забезпечити кожному затриманому чи взятому під варту підозрюваному (обвинуваченому) до першого допиту;
удосконалено:
– положення, що функція кримінального переслідування – це єдина функція прокурора в кримінальному процесі, яка здійснюється в різних процесуальних формах: на досудовому розслідуванні – в формі нагляду і керівництва ним; в судовому розгляді – в формі підтримання державного обвинувачення;
– положення, що п. 2 ч. 7 ст. 48 КПК, яке передбачає можливість захисника–адвоката відмовитися від виконання своїх обов’язків, коли він свою відмову мотивує недостатнім знанням чи некомпетентністю, порушує конституційне право обвинуваченого на захист;
– положення, що участь захисника в кримінальному процесі повинна бути обов’язковою також і у таких випадках: 1) коли підозрюваному, або обвинуваченому ставиться в вину вчинення тяжкого, або особливо тяжкого злочину; 2) якщо до підозрюваного, обвинуваченого застосовано арешт як запобіжний захід, чи він направлений на судово–психіатричну експертизу в умовах стаціонару; 3) коли між інтересами підозрюваних, обвинувачених є протиріччя, причому один з них має захисника; 4) якщо в провадженні по справі бере участь адвокат – представник потерпілого чи цивільного позивача; 5) коли кримінальний процес ведеться з метою реабілітації особи, що померла на момент розслідування справи; 6) якщо в якості обвинуваченого виступає військовослужбовець за призовом;
набули подальшого розвитку:
– наукові положення, згідно з якими вирішення кримінальної справи в формі її закриття за будь–якою підставою повинно бути виключною компетенцією суду;
– пропозиції про необхідність внесення змін до законодавства щодо порядку закриття кримінальних справ з підстав, передбачених п.п. 4, 5, 8,
ч. 1 ст. 6 КПК;
– пропозиції відновити у колишній редакції п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК, а
ст. 111 КПК виключити.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки і пропозиції вносять конкретний внесок як у теорію кримінально–процесуального права, так і в практику його застосування, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність, види та механізм реалізації кримінально–процесуальних функцій в стадії досудового розслідування.
Сформульовані автором висновки, положення та пропозиції можуть бути використані:
– у науково–дослідницьких цілях – одержані результати можуть слугувати підґрунтям для подальшого дослідження питань, пов’язаних з реалізацією кримінально–процесуальних функцій;
– у законотворчій роботі – сформульовані автором пропозиції можуть бути використані при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України і при вдосконаленні проекту нового КПК в частині, що стосується кримінально–процесуальних функцій;
– у практичній діяльності органів досудового слідства і прокуратури;
– у навчальному процесі – основні положення даної роботи можуть використовуватись при вивченні слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти відповідних розділів кримінального процесу та практичними працівниками органів досудового слідства і прокуратури при підвищенні їх кваліфікації;
– у навчально–методичній діяльності – запропоновані положення і висновки можуть бути використані при підготовці відповідних навчальних посібників, підручників, курсів лекцій, методичних вказівок.
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, представлена і обговорена на засіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.
Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” (Київ, 17 травня 2002 року).
Матеріали дослідження і практичні рекомендації здобувача апробовані в процесі підготовки курсових робіт, читання лекцій, проведення семінарських і практичних занять з кримінального процесу у Національній академії внутрішніх справ України.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у п’яти наукових працях, з яких чотири – наукові статті, що опубліковані у фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України та у тезах наукових доповідей.
Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження, відповідає логіці наукового пошуку та вимогам ВАК України і складається зі вступу, двох розділів, які містять п’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 195 сторінок, з яких основний текст – 170 сторінок, список використаних джерел – 19 сторінок (231 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, визначаються мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, його наукова новизна, методологічні та теоретичні основи, формулюються положення, що виносяться на захист, розкривається науково–прикладна цінність отриманих результатів, зазначено види апробацій дисертації.
Розділ 1. – “Поняття і система кримінально – процесуальних функцій” – складається з двох підрозділів, в яких розкриваються загальнонаукові передумови теоретичного підходу до визначення сутності кримінально–процесуальних функцій, їх системи і соціальної спрямованості.
У підрозділі 1.1. – “Поняття та сутність кримінально – процесуальних функцій” – розглядаються різні аспекти проблеми функцій в теорії кримінального процесу. Відмічається, що в науці дореволюційного кримінального процесу існувала і була загальновизнаною концепція трьох основних функцій: кримінального переслідування, захисту і вирішення справи. Дана концепція була прийнята і радянськими вченими–процесуалістами і досить тривалий час, до прийняття Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. не викликала критичного відношення. Але незабаром після прийняття цього закону визначний радянський учений–процесуаліст М.А. Чельцов піддав критиці концепцію існування в радянському кримінальному процесі таких функцій, як властиву тільки буржуазному кримінальному судочинству з його принципом змагальності. Думка М.А. Чельцова була підтримана рядом учених. В якості їх опонентів виступили М.С. Строгович,
Р.Д. Рахунов, П.С. Елькінд і деякі інші науковці. Дискусія, яка виникла, послужила імпульсом для розвитку теорії кримінально–процесуальних функцій.
В літературі чітко визначились чотири підходи до з’ясування сутності кримінально–процесуальних функцій: 1) видовий; 2) суб’єктивний; 3) напрямково–суб’єктивний; 4) умовно названий психологічним.
Автор, використавши системний підхід до розгляду проблеми кримінально–процесуальних функцій, приходить до висновку про те, що:
1) під функціями кримінального судочинства в цілому, як єдиної правової системи, слід розуміти не роль чи коло обов’язків того чи іншого учасника, а головні напрямки кримінально–процесуальної діяльності, в яких проявляється вплив кримінального судочинства на суспільні відносини і які визначаються його задачами, передбаченими ст. 2 КПК України (пропонується ці функції назвати основними);
2) крім основних функцій кримінального судочинства необхідно виділяти функції окремих учасників процесу, в яких виражається направленість діяльності суб’єктів, що беруть участь в провадженні по кримінальним справам;
3) між основними функціями і функціями окремих учасників процесу існує тісний взаємозв’язок. При цьому коли перших небагато, оскільки це головні і узагальнюючі функції всієї системи (в даному випадку кримінального процесу), які забезпечують її існування і розвиток, то другі стоять на порядок нижче, їх багато, але тільки вони і можуть забезпечити реальне існування перших;
4) основні функції кримінального судочинства і функції окремих його учасників представляють собою різні рівні єдиної системи кримінально–процесуальних функцій;
5) в правовій літературі слід чітко відмежовувати, про які функції йде мова: про функції кримінального процесу в цілому, чи про функції окремих учасників.
У підрозділі 1.2. – “Система кримінально – процесуальних функцій” – автор зазначає, що “теорія кримінально–процесуальних функцій”, яка раніше мала важливе, але сугубо доктринальне значення, зараз чітко і недвозначно закріплена в законі (ст. 161 КПК України), ставши основою сучасної процесуальної техніки. Законодавець, обравши один з можливих варіантів вирішення проблеми, що розглядається, взяв на себе роль своєрідного арбітра в науковому спорі. В спорі, в якому виявилися правими М.С. Строгович та інші вчені з їх думкою, що система кримінально–процесуальних функцій зводиться до тріади: 1) кримінальне переслідування; 2) захист; 3) вирішення справи по суті.
Підкреслено, що родоначальною серед них виступає кримінальне переслідування як процесуальна діяльність сторони обвинувачення з метою встановлення факту і обставин здійснення суспільно небезпечного діяння, що передбачене кримінальним законом і особи, що його вчинила, а також для забезпечення застосування до такої особи покарання або інших заходів кримінальної відповідальності або примусових заходів виховання і лікування. Це викликає необхідність в функції захисту, яка являє собою процесуальну діяльність, що направлена на виявлення обставин, які виправдовують обвинуваченого, звільняють його від кримінальної відповідальності, пом’якшують і викликають інше покращення його становища, а також на охорону його особистих і майнових прав. Захист – це свідома, цілеспрямована діяльність як самого обвинуваченого (підозрюваного), так і захисника, законного представника.
Як функція кримінального переслідування, так і функція захисту покликані сприяти законному і обґрунтованому вирішенню кожної кримінальної справи. Таке вирішення може мати місце як в процесі досудового провадження по справі, так і при здійсненні судочинства по суті в судовому засіданні.
Розділ 2. – “Кримінально – процесуальні функції на стадії досудового розслідування та особливості їх реалізації” – складається з трьох підрозділів. У ньому дисертантом зроблена спроба на підставі результатів попередніх етапів дослідження обґрунтувати підхід до визначення сутності, структури і соціальної спрямованості кримінально–процесуальних функцій в досудовому кримінальному процесі.
У підрозділі 2.1. – “Функція кримінального переслідування та її реалізація на стадії досудового розслідування” – досліджуються зміст, види і форми функції кримінального переслідування.
Аргументується необхідність розмежування таких кримінально–процесуальних категорій, як функція кримінального переслідування і обвинувачення. На підставі аналізу діючого КПК та проекту КПК України робиться висновок про те, що “обвинувачення” є лише однією з форм здійснення кримінального переслідування.
Розглядаються три види кримінального переслідування, здійснювані: 1) в публічному порядку; 2) в приватно–публічному порядку; 3) в приватному порядку.
Дисертант акцентує увагу на тому, що кримінальне переслідування здійснюється: 1) в формі підозри; 2) в формі слідчого обвинувачення; 3) в формі державного обвинувачення; 4) при здійсненні провадження з застосуванням примусових заходів медичного характеру; 5) при здійсненні провадження з застосуванням примусових заходів виховного характеру;
6) при здійсненні провадження в протокольній формі.
Далі розглядається питання про початок кримінального переслідування в перерахованих формах та точки зору з цього приводу науковців.
Завдяки функціональному підходу до проблематики розглянуто діяльність кожного суб’єкта функції кримінального переслідування.
Автор вважає, що з повноважень суду необґрунтовано вилучено право порушувати кримінальні справи публічного і приватно–публічного обвинувачення. В основу рішення законодавця була покладена конструкція, яка виходить з того, що кримінальне переслідування починається з моменту порушення кримінальної справи. Однак при детальному аналізі поняття та сутності названої кримінально–процесуальної функції виявляється, що кримінальне переслідування виникає пізніше. Тому пропонується поновити повноваження суду по порушенню кримінальних справ публічного і приватно–публічного обвинувачення.
Дисертант зазначає, що єдиною функцією прокурора у кримінальному судочинстві є кримінальне переслідування, здійснюване однак в різних процесуальних формах: на досудовому розслідуванні – в формі нагляду і керівництва ним; в судовому розгляді – в формі підтримання державного обвинувачення.
З огляду на викладене висловлена пропозиція щодо внесення змін до Конституції України (ст. 121).
У підрозділі 2.2. – “Сутність та характеристика функції захисту” – розглядається функція захисту у системі кримінально–процесуальних функцій та їх взаємодії.
В підрозділі зазначається, що виразом публічно–правового характеру функції захисту є обов’язкова участь у справі захисника у випадках, передбачених законом (ст. 45 КПК України).
Висловлена пропозиція, що участь захисника при провадженні по кримінальній справі повинна бути обов’язковою, коли: а) підозрюваному, обвинуваченому ставиться в вину вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину; б) стосовно підозрюваного, обвинуваченого обирається запобіжний захід взяття під варту; в) між інтересами підозрюваних, обвинувачених існують протиріччя, причому один з них має захисника;
г) у справі бере участь адвокат – представник потерпілого, цивільного позивача; д) кримінальне провадження ведеться з метою реабілітації особи, яка померла; е) підозрюваним, обвинуваченим є військовослужбовець за призовом.
У роботі звернено увагу на те, що реформування кримінально–процесуального законодавства, яке стосується регламентування діяльності, що складає зміст функції захисту повинно відбуватися в тісному взаємозв’язку з відповідними корегуваннями прав і обов’язків суб’єктів даної функції. Недостатня дійовість захисту від кримінального переслідування в значній мірі пояснюється недосконалістю правової регламентації і підстав для прийняття процесуальних рішень, з якими пов’язується реалізація функції захисту. Для усунення таких прогалин пропонуються численні зміни і доповнення в КПК України. Серед них пропозиція доповнити КПК України нормою, що передбачає юридичну консультацію адвоката, яку слідчий зобов’язаний забезпечити кожному затриманому або взятому під варту підозрюваному (обвинуваченому) до першого допиту.
Дисертант відмічає, що положення п. 2 ч. 7 ст. 48 КПК, що передбачає можливість захисника – адвоката відмовитися від виконання своїх обов’язків, коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю, визначено дисфункцією захисту. Дана норма повинна бути вилучена з КПК України.
У підрозділі 2.3. – “Функція вирішення справи, поняття та особливості реалізації” – підкреслюється, що сутність цієї функції полягає в кінцевому вирішенні компетентним органом держави у відповідності з законом трьох головних питань: 1) про наявність (чи відсутність) події або складу злочину; 2) про винуватість (чи невинуватість) певної особи у вчиненні злочину; 3) про форму і ступінь відповідальності винуватого або звільнення від неї. Зміст функції вирішення справи складає правозастосувальна діяльність уповноваженого органу, що включає три відносно самостійні етапи: 1) встановлення фактичної основи справи; 2) встановлення юридичної основи справи;
3) власне прийняття правозастосувального акту. Функція вирішення справи на стадії досудового розслідування розповсюджується на випадки закриття кримінальної справи за наявності обставин, передбачених ст. 6 та п. 2 ст. 213 КПК України.
Автор звертає увагу на те, що на досудовому слідстві можливе закриття кримінальної справи на підставі, яка передбачена ст. 73 КПК України. Вказується, що досудове слідство по такій справі повинне закінчуватися складанням слідчим постанови про її направлення до суду для вирішення питання про застосування заходів виховного характеру. Повноваження закривати кримінальну справу у порядку ст. 73 КПК України слід надати суду.
Йдеться про особливості закриття кримінальної справи на підставі
п. 8 ст. 6 КПК України. Зроблено висновок про те, що навіть коли близькі родичі і громадські організації не заперечують проти закриття справи за
п. 8 ст. 6 КПК України, вона повинна бути направлена у суд в порядку ч. 4 ст. 71 КПК України. Це пояснюється тим, що в рішенні про закриття кримінальної справи визнається встановленою винуватість певної особи у вчиненні злочину. Звільнення ж особи, яка вчинила злочин від кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 44 КК України, здійснюється виключно судом.
Досліджуючи питання про вирішення справи на підставі п. 5 ст. 6 КПК України, дисертант відзначає, що закривати кримінальну справу відносно малолітнього можливо лише за згодою його законних представників.
Акцентується увага на тому, що законодавство України з питань застосування амністії є недосконалим. В роботі пропонується в КПК України закріпити норму про те, що при наявності підстави для закриття справи внаслідок акта амністії, органи досудового розслідування вносять за згодою прокурора подання до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Відзначається, що законодавець, на погляд автора, необгрунтовано відніс до компетенції суду закриття кримінальної справи на підставі ст. 111 КПК України. Вказано на доцільність відновлення у колишній редакції п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК України і виключення ст. 111 КПК України.
Доведено необхідність заповнити прогалину у кримінально–процесуальному законодавстві щодо порядку закриття справ у випадках декриміналізації діяння; за спеціальними підставами, передбаченими Особливою частиною КК України; при відмові Верховної Ради України надати згоду на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності.
В дослідженні йдеться про те, що за результатами розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи, суддя приймає одне з таких рішень: 1) залишає скаргу без задоволення;
2) скасовує постанову про порушення справи і повертає матеріали для проведення додаткової перевірки. Пропонується в КПК України закріпити норму про те, що за результатами розгляду скарги на постанову про порушення справи щодо певної особи суддя повноважний прийняти ще і третє рішення – закриття справи, коли по ній проводились слідчі дії.
Дисертант зазначає, що вирішення справи в формі закриття справи за будь–якою підставою на стадії досудового розслідування повинно бути виключно компетенцією суду.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано основні результати та пропозиції, які мають теоретичне і практичне значення, й полягають у такому:
1. Обґрунтовано поняття “функцій кримінального судочинства”, як єдиної правової системи, під якими слід розуміти не роль чи коло обов’язків того чи іншого його учасника, а головні напрямки кримінально–процесуальної діяльності, в яких проявляється вплив даного виду судочинства на суспільні відносини і які визначаються його задачами, сформульованими в ст. 2 КПК.
2. Визначено, що первісною функцією в системі кримінально–процесуальних функцій виступає кримінальне переслідування, як процесуальна діяльність, що здійснюється органом дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, приватним обвинувачем (потерпілим), цивільним позивачем і їх представниками з метою встановлення факту і обставин вчинення суспільно небезпечного діяння, яке передбачене кримінальним законом, і особи, що його вчинила, а також для забезпечення застосування до такої особи покарання або інших заходів кримінальної відповідальності або примусових заходів медичного чи виховного характеру. Вказана функція виступає і в якості генеруючої, системоутворюючої функції кримінального процесу.
3. Визначено, що функція захисту представляє собою процесуальну діяльність, яка направлена на з’ясування таких обставин, що виправдовують обвинуваченого, звільняють його від кримінальної відповідальності, пом’якшують або викликають інше (що не впливає на відповідальність) покращення його становища обставин, а також на охорону його особистих і майнових прав.
4. Як функція кримінального переслідування, так і функція захисту покликані сприяти правильному, законному і обґрунтованому вирішенню кожної кримінальної справи. Таке вирішення може мати місце як в процесі досудового провадження (закриття кримінальної справи), так і при здійсненні судочинства в результаті розгляду справи по суті в судовому засіданні. У викладеному вбачається службове призначення функцій кримінального переслідування і захисту, їх підлеглий характер по відношенню до функції вирішення справи.
5. Функція кримінального переслідування виникає пізніше моменту порушення кримінальної справи. Тому необхідно поновити повноваження суду щодо порушення кримінальних справ публічного і приватно–публічного обвинувачення. При цьому в ст. 54 КПК варто внести доповнення про те, що суддя, який порушив кримінальну справу, не може в подальшому приймати участь в її розгляді.
6. Обґрунтовано, що перелік випадків обов’язкової участі захисника в процесі (ст. 45 КПК) варто суттєво доповнити. Участь захисника при провадженні по кримінальній справі повинна бути обов’язковою, коли:
а) підозрюваному, обвинуваченому ставиться в вину скоєння тяжкого, особливо тяжкого злочину; б) стосовно підозрюваного, обвинуваченого обирається як запобіжний захід арешт або вони направлені на стаціонарну судово–психіатричну експертизу; в) між інтересами підозрюваних, обвинувачених існують протиріччя, причому один з них має захисника;
г) у справі бере участь адвокат – представник потерпілого, цивільного позивача; д) кримінальний процес ведеться з метою реабілітації особи,
яка померла на момент розгляду справи; е) обвинуваченим є військовослужбовець за призовом.
7. Закриття кримінальної справи за будь–якою підставою на стадії досудового розслідування повинно бути компетенцією лише суду.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Чепурний О.О. Кримінально–процесуальні функції: проблеми визначення та законодавчого врегулювання // Право України. – 2001. –
№ 8.– С. 80–82.
2. Чепурний О.О. Кому захищати інтереси потерпілого // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2001. – № 3. – С. 92–97.
3. Чепурний О.О. Розмежування функцій судового контролю та прокурорського нагляду на досудових стадіях кримінального процесу // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності (збірник наукових праць Донецького інституту внутрішніх справ при Донецькому національному університеті). – 2003. – № 3. – С. 204–208.
4. Чепурний О.О. Дисфункція захисту в кримінальному процесі України // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України: Випуск 1, 2004. – С. 159–164.
5. Чепурний О.О. Кримінально–процесуальні функції на стадії порушення кримінальної справи та особливості їх реалізації // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України: Матеріали міжнародної наукової конференції “Україна: шляхами віків” (Київ, 17 травня 2002 року). – 2002. – № 2. – С. 248–252.
АНОТАЦІЯ

Чепурний О.О. Кримінально–процесуальні функції на стадії досудового розслідування. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2005.
Дисертацію присвячено розкриттю теоретичних і практичних питань, пов’язаних з проблемами удосконалення правових засад реалізації функцій кримінального переслідування, захисту та вирішення справи на стадії досудового розслідування.
Проаналізувавши наукові праці, українське та зарубіжне кримінально–процесуальне законодавство, розкрито поняття, сутність і способи реалізації функцій кримінального переслідування, захисту та вирішення справи.
У роботі викладено обґрунтовану концептуальну схему наукових і прикладних положень, спрямованих на вдосконалення обвинувальної та захисної діяльності, вирішення справ. Робляться висновки, подаються пропозиції та рекомендації щодо розв’язання проблем правового забезпечення суб’єктів функцій кримінального переслідування, захисту, вирішення справи.
Запропоновано зміни до законодавчих актів України в аспекті цієї проблеми.
Ключові слова: кримінально–процесуальні функції; функція кримінального переслідування; функція захисту; функція вирішення справи.

АННОТАЦИЯ

Чепурной А.А. Уголовно – процессуальные функции на стадии досудебного расследования. – Рукопись.
Диссертация на соискание учёной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. – Национальная академия внутренних дел Украины, Киев, 2005.
Диссертация посвящена раскрытию теоретических и практических вопросов, связанных с проблемами совершенствования правовых аспектов реализации функций уголовного преследования, защиты и разрешения дела на стадии досудебного расследования.
Проанализировав точки зрения различных учёных–процессуалистов, в том числе и зарубежных, на проблематику функций в теории уголовного процесса, дано теоретически обобщённое понятие “уголовно–процессуальных функций”, под которыми автор в целом, как единой правовой системы, понимает не роль или круг обязанностей того или иного участника уголовного судопроизводства, а главные направления уголовно–процессуальной деятельности, в которых проявляется воздействие данного вида судопроизводства на общественные отношения и которые определяются его задачами, сформулированными в ст. 2 Уголовно–процессуального кодекса Украины.
Автором раскрыты общенаучные предусловия подхода к определению сущности уголовно–процессуальных функций, их системы и социальной направленности. Исследованы содержание, определены способы реализации функций уголовного преследования, защиты и разрешения дела.
Аргументируется необходимость размежевания таких уголовно–процессуальных категорий, как функция уголовного преследования и обвинения, сделан вывод о том, что “обвинение” является одной из форм осуществления уголовного преследования.
Акцентируется внимание, что уголовное преследование осуществляется: 1) в форме подозрения; 2) в форме следственного обвинения; 3) в форме государственного обвинения; 4) при осуществлении производства с применением принудительных мер медицинского характера; 5) при осуществлении производства с использованием принудительных мер воспитательного характера; 6) при осуществлении производства по протокольной форме.
Сделано предложение, что участие защитника при производстве по уголовному делу должно быть обязательно, когда: а) подозреваемому, обвиняемому вменяется совершение тяжкого или особенно тяжкого преступления; б) в отношении подозреваемого, обвиняемого избирается мера пресечения – взятие под стражу; в) между интересами подозреваемых, обвиняемых существуют противоречия, причём один из них имеет защитника; г) в деле принимает участие адвокат – представитель потерпевшего, гражданского истца; д) уголовное производство ведется с целью реабилитации умершего; е) подозреваемым, обвиняемым является военнослужащий по призыву.
Отмечено, что разрешение дела в форме закрытия уголовного дела по какому–либо основанию на стадии досудебного расследования должно быть исключительно компетенцией суда.
В работе изложена обоснованная концептуальная схема научных и прикладных положений, направленных на усовершенствование обвинительной и защитной деятельности, разрешения дел. Делаются выводы, подаются предложения и рекомендации в отношении развязывания проблем правового обеспечения субъектов функций уголовного преследования, защиты, разрешения дела.
Предложены изменения к законодательным актам Украины в объёме этой проблемы.
Ключевые слова: уголовно–процессуальные функции; функция уголовного преследования; функция защиты; функция разрешения дела.

SUMMARY

Chepurnyy O.O. Criminal and procedural functions at the stage of prejudicial inquiry. – Manuscript.
Thesis for the PhD (Law) degree in speciality12.00.09 – criminal process and criminalistics; forensic examination. – National Academy of Internal Affairs of Ukraine, Kyiv, 2005.
The thesis is dedicated to revelation of theoretical and practical issues connected with problems of improvement of legal principles of realization of functions of criminal prosecution, protection and solution of case at the stage of prejudicial inquiry.
Having analyzed scientific work, Ukrainian and foreign procedural criminal law the notion, essence and means of realization of functions of criminal prosecution, protection and case solving were revealed.
The work set forth substantiated conceptual scheme of scientific and applied theses aimed at improvement of accusatorial and defensive activity, solution of cases. The conclusions are made, proposals and recommendations concerning solution of problems of legal provision of subjects of functions of criminal prosecution, protection and case solution are placed.
The changes to legislative acts of Ukraine are offered in the aspect of this problem.
Key words: Criminal and procedural functions; function of criminal prosecution; function of protection; function of case solution.