|
||||||||||||||||||||||||||||||||
Проституція і питання кваліфікації
Проблема заняття проституцією та її експлуатації третіми особами уже давно набула міжнародного характеру, але особливо загострилася останнім часом. Вона виявляє тенденцію до неухильного зростання, а її несприятливі наслідки є дуже багатосторонніми. Разом із тим, зазначеному питанню велику увагу приділяли мислителі, учені, діячі культури та мистецтва минулого, і зокрема В. Броннер, Ам-Рін Отто Генне, М. Гернет, В. Дерюжинський, Є. Дюпуї, Ч. Ломброзо, Ф. Реньо, В. Тарновський, Г. Ферреро, С. Шашков, Ф. Яновський та інші. Вони цікавилися не лише соціально-правовими аспектами виникнення та існування проституції у різні часи та епохи, ставленням влади до неї, можливостями профілактики, але й наводили статистичні дані щодо поширення цього явища у порівнянні із тенденціями зростання злочинності. Розглядаючи проблему проституції в історичному аспекті, можна дійти висновку, що, швидше за все, вона має не набагато меншу історію, ніж саме людство. Ставлення до неї із боку державної влади протягом різних часів і в різних країнах було неоднаковим, а іноді навіть – полярним: від офіційного дозволу до заборони, котра супроводжувалася жорстокими репресіями . Зокрема, у 1224 році король Франції Луї IX видав декрет про вигнання з країни усіх проституток. Каралося заняття проституцією у деяких країнах Європи й у середні віки: наприклад, в Італії та Португалії таким особам відрізали носи. Активне переслідування проституції у той час можна пояснити значним поширенням у середньовічній Європі венеричних захворювань, зокрема сифілісу. Саме тому в багатьох країнах були закриті офіційні будинки розпусти. Нерідко переслідувалися також клієнти і посередники проституток. Але ні репресивні заходи, ні суспільна мораль не змогли знищити проституцію як соціальне явище, хоча й впливали на динаміку її кількісних показників. Є різні точки зору щодо проституції. Як вважають деякі спеціалісти, це явище є неминучим, тому повинне лише регулюватися державою. Скажімо, ще в Індії за 300 років до н. е. призначався головний наглядач за проституцією. Він контролював прибутки і витрати проституток, щомісячно збираючи із них до державної казни податки у сумі їх дводенного заробітку. Давньогрецький реформатор Солон у VІ столітті до н.е. також дозволив відкриття будинків розпусти, легалізуючи проституцію як засіб, який мав викорінити позашлюбні статеві відносини мігрантів-чоловіків із заміжніми жінками. У Росії до правління Петра I проституція нещадно переслідувалася. Та й сам Петро вважав за доцільне застосовувати проти неї жорстокі засоби. Про те ж піклувалися і Петро II, і Ганна, і Єлизавета. Навіть за часів Катерини II, яка відзначалася поблажливим ставленням до проституток і заснувала виховні будинки для позашлюбних дітей, проститутки нерідко переслідувалися. Правову регламентацію торгівля жіночим тілом отримала у Російській імперії лише у середині XIX століття. Зокрема, у 1843 році для контролю проституції і попередження епідемій венеричних захворювань встановлюється лікарняно-поліцейський нагляд. У Петербурзі при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ у вигляді експерименту запроваджується особливий лікарняно-поліцейський комітет. Аналогічний комітет було створено у Москві. Міністерство внутрішніх справ затвердило спеціальні інструкції і правила, що регламентували діяльність проституток. Було проведено їх реєстрацію, яка полягала у відбиранні у них виду на проживання та заміні його спеціальним медичним документом. Окрім цього, заходи охорони суспільної моралі передбачали певні обмеження, котрі вживалися до проституток. Зокрема, їм заборонялося відвідувати громадсько-розважальні заходи, підшукувати клієнтів на вулицях тощо . Для порівняння С.С. Шашков наводить такі статистичні дані: якщо на початку 1843 р. на 500 тис. жителів Петербургу було 400 явних проституток, то у тому ж році, внаслідок посилення поліцейського нагляду, їх нараховувалося вже 900; у 1852 р. – 1075; у 1858 р. діяло 127 будинків розпусти і 1429 проституток; у 1862 р. – 144 будинки і 1887 проституток; у 1867 р. – 2281 проститутка. Відповідно, у Москві у 1844 р. налічувалося 459 розпусних жінок; у 1853 р. – 1599, у 1866 р. – 1916; у 1868 р. було вже 2394 проститутки. Аналогічну тенденцію можна помітити і інших містах імперії: у Варшаві в 1869 р. було 1338 проституток; у Нижньому Новгороді в тому ж році – 470; в Одесі – 1008; в Астрахані – 1500. Залежно від місцевості, кількість явних проституток складала від 1/5 до 1/10 і більше від усіх жінок, які займалися розпустою. Протягом перших років становлення радянської влади при венерологічній секції Народного комісаріату охорони здоров'я РРФСР було утворено Комісію по боротьбі із проституцією, котра діяла з 1919 року по 1922 рік. Починаючи із 1923 року, заходи протидії цьому явищу проводилися і координувалися Центральною радою по боротьбі з проституцією, яку очолював нарком охорони здоров'я, а також відповідними губернськими радами. За ініціативою цих рад було вжито низку заходів із питань захисту жінок щодо працевлаштування, навчання та забезпечення житлом (насамперед, одиноких жінок і безпритульних дівчат, жінок з малолітніми дітьми, вагітних). Взагалі, у документах того часу простежується ідея, за якою боротьба із проституцією як явищем не повинна бути заміненою боротьбою із проститутками. Організовані форми проституції поступово набувають транснаціонального характеру. А це, у свою чергу, впливає на географію проституції. Виділяються кілька регіонів світу, до яких організована злочинність країн СНД експортує “білих рабинь”. Із метою заняття проституцією дівчата „пострадянського простору” спочатку виїжджали до Югославії, де рівень
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ
|
||||||||||||||||||||||||||||||||
*Адміністрація сайту не несе ніякої відповідальності за зміст і достовірність матеріалів, а також наслідки, які можуть виникнути унаслідок їх використання. Дані, що стосуються конкретних підприємств, імена є вигаданими, будь-який збіг - випадковий.
|
stydentam.org.ua © 2009-2015
|