Спеціальність 12.00.08 –
кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ – 2008
Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, доцент
Єфремов Сергій Олександрович,
юридичний факультет Київського
національного університету
імені Тараса Шевченка,
доцент кафедри кримінального права та
кримінології

Офіційні опоненти :
доктор юридичних наук, професор Музика Анатолій Ананійович, Державний науково-дослідний інститут МВС України, головний науковий співробітник;

кандидат юридичних наук Дячук Сергій Іванович, військовий місцевий суд Київського гарнізону, суддя.

Захист відбудеться "26" травня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "24" квітня 2008 р.

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Сиза Н.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Період, який переживає сучасне українське суспільство, характеризується докорінною зміною та бурхливим розвитком багатьох інституцій – політичних, економічних, правових, соціальних та інших. Не становить винятку у цьому відношенні і кримінальне право, котре з необхідністю мусить розвиватися у руслі тих кардинальних змін, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя.
Кримінальне право впливає на суспільні відносини шляхом встановлення кримінальної протиправності та караності суспільно небезпечних діянь – злочинів. На додаток до цього у даній галузі права використовується також інший спосіб – встановлення незлочинності діянь, що подібні за окремими ознаками до злочинів, але за своєю соціальною та правовою природою не є злочинними. До числа таких діянь відносяться і діяння, вчинювані за особливих обставин, що виключають їх злочинність, які з позиції закону можуть визнаватися допустимими, прийнятними чи навіть соціально корисними, у тому числі – діяння, вчинювані у стані крайньої необхідності. Визначення видів та детальна правова регламентація подібних діянь становлять важливий напрям кримінально-правової політики. Як показує законодавча практика, у сучасних умовах цьому напряму приділяється особлива увага, доказом чого є, серед іншого, виділення у Загальній частині Кримінального кодексу України 2001 року окремого розділу "Обставини, що виключають злочинність діяння".
У законодавчій регламентації діянь, вчинюваних за обставин крайньої необхідності, з прийняттям нового Кримінального кодексу України відбулися суттєві зміни, що актуалізують потребу їх теоретичного осмислення. Зокрема, чинний кримінальний закон суттєво змінив умови правомірності зазначених діянь, ввів визначення поняття перевищення меж крайньої необхідності, передбачив ненастання кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності у стані сильного душевного хвилювання (ч.3 ст.39 КК). Окремі нововведення є спірними. Викликає зауваження редакція законодавчого описання крайньої необхідності, котре, через його складність та деяку суперечливість, не зовсім доступне для сприйняття, при тому, що інститут крайньої необхідності спрямований на його реалізацію широким колом осіб, більшість із яких не мають спеціальних юридичних знань та відповідних навичок тлумачення закону.
Проблемі крайньої необхідності у теорії кримінального права впродовж тривалої історії його розвитку приділялася значна увага. У різні часи до неї зверталася велика кількість вчених-криміналістів, зокрема: П.П. Андрушко, В.Ф. Антонов, Ю.В. Баулін, В.О. Глушков, С.А. Домахін, В.Л. Зуєв, В.Н. Козак, М.Й. Коржанський, Н.В. Лісова, П.С. Матишевський, Н.А. Овезов, В.В. Орєхов, Т.Ю. Орєшкіна, Н.Н. Паше-Озерський, І.І. Слуцький та інші. Водночас не можна не помітити, що ряд аспектів даної проблеми залишаються до кінця не з’ясованими, стосовно ж інших продовжуються дискусії. Так, немає єдиного підходу до розуміння суті крайньої необхідності, її правової та соціальної природи, умов виникнення стану крайньої необхідності; ведуться суперечки щодо перевищення меж крайньої необхідності тощо.
Не зайве вказати, що недосконалість законодавчої регламентації крайньої необхідності, а також суперечливість теоретичних тлумачень окремих її аспектів негативно позначаються на практиці застосування інституту крайньої необхідності. Дана робота є одним із перших в Україні комплексних кримінально-правових досліджень проблеми крайньої необхідності, проведених після прийняття у 2001 році нового КК України. У 2007 році захищена дисертація Н.В. Лісової на тему "Крайня необхідність як обставина, що виключає злочинність діяння". У роботі проведений ґрунтовний аналіз крайньої необхідності, проте не розглянуто низку важливих у теоретичному та практичному аспектах питань, зокрема, про уявну крайню необхідність; окремі висновки автора, у тому числі концептуального характеру, видаються спірними.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до положень плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Проблеми боротьби зі злочинністю: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально-виконавчі аспекти", затвердженої на 2005-2010 роки (протокол засідання кафедри № 12 від 17 березня 2005 року). Робота також базується на положеннях Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року за № 1767/2006.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з'ясування, виходячи із чинного кримінального законодавства України та сучасної кримінально-правової доктрини, суті крайньої необхідності як кримінально-правового феномену; комплексна характеристика її законодавчої регламентації; вироблення пропозицій по вдосконаленню правової регламентації умов правомірності поведінки особи у стані крайньої необхідності та відповідальності за їх недотримання. У межах означеної мети сформульовані наступні завдання дослідження:
1) на основі історико-правового та порівняльного аналізу виявити світові тенденції розвитку крайньої необхідності як інституту кримінального права; 2) дослідити особливості регламентації крайньої необхідності у чинному Кримінальному кодексі України; 3) з’ясувати соціальну та кримінально-правову природу діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності, та визначені кримінальним правом України умови його правомірності; 4) проаналізувати питання кримінальної відповідальності особи за перевищення меж крайньої необхідності; 5) з'ясувати юридичну природу уявної крайньої необхідності та кримінально-правові наслідки діяння, вчинюваного за умов уявної крайньої необхідності; 6) сформулювати відповідні пропозиції по вдосконаленню кримінально-правового інституту крайньої необхідності.
Об’єктом дисертаційного дослідження є крайня необхідність як кримінально-правове явище.
Предметом дослідження є крайня необхідність за кримінальним правом України.
Методи дослідження. При написанні даної роботи були використані наступні наукові методи: а) історико-правовий – при дослідженні еволюції крайньої необхідності як інституту кримінального права у різні історичні періоди розвитку світової правової думки; б) порівняльно-правовий — при співставленні підходів до регламентації крайньої необхідності в українському кримінальному законодавстві та у законодавстві інших країн; в) формально-догматичний – при з’ясуванні змісту відповідних кримінально-правових норм та окремих термінів, понять та формулювань у кримінальному законодавстві України та інших країн; г) системно-структурний – при дослідженні юридичної конструкції крайньої необхідності та її місця серед інших обставин, що виключають злочинність діяння; д) соціологічний – при проведенні опитувань юристів-практиків з окремих аспектів інституту крайньої необхідності.
Наукова новизна одержаних результатів. Особистий внесок дисертанта у наукову розробку проблеми полягає, насамперед, у виробленні власного підходу до понять крайньої необхідності та уявної крайньої необхідності. Вперше проаналізовано розвиток кримінально-правового інституту крайньої необхідності як на території Центральної та Східної України, так і на теренах Західної України. Розроблено низку пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства України у напрямку вдосконалення інституту крайньої необхідності.
Наукову новизну дисертаційного дослідження відображають наступні теоретичні положення та висновки:
1. Вперше, з урахуванням змісту ч. 1 ст.39 чинного КК України, обґрунтовано важливість розуміння крайньої необхідності: на фактичному рівні – як певного стану, створюваного винятково несприятливим збігом обставин, у який потрапляє особа і під тиском яких вимушено заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам, відвертаючи небезпеку від інших інтересів (особи, суспільства, держави); на юридичному – як обставини, що виключає злочинність діяння. Проводиться ідея розмежування при визначенні крайньої необхідності діяння, вчинюваного у цьому стані та її самої – як умови виникнення зазначеного діяння.
2. Вперше на основі аналізу кримінального законодавства різних державних утворень, що функціонували у різні історичні періоди на теренах сучасної України, у тому числі на її західних землях, досліджено історичні передумови формування в українському кримінальному праві інституту крайньої необхідності у його теперішньому вигляді, виявлено тенденцію зміни кримінально-правового значення крайньої необхідності – від, умовно кажучи, обставини, що пом’якшує покарання, – до обставини, що виключає злочинність діяння.
3. Вперше проведено комплексний аналіз законодавчих положень щодо різновидів діянь, вчинюваних у стані крайньої необхідності. При цьому, зокрема, встановлено, що у частині першій статті 39 КК України йдеться про діяння, що вчиняється у стані крайньої необхідності; у частині другій мова йде про діяння, вчинюване у зазначеному стані, проте із перевищенням її меж; у наступній частині йдеться про діяння, вчинюване так само у стані крайньої необхідності, проте з недотриманням умови відповідності розміру шкоди заподіяної та шкоди відверненої, що зумовлюється помилкою, викликаною сильним душевним хвилюванням особи. Окремо досліджується різновид діяння, який хоча і не випливає із стану крайньої необхідності, однак є близьким за своєю природою до діяння, вчинюваного у цьому стані – діяння у стані уявної крайньої необхідності.
4. Вперше обґрунтовується висновок про необхідність пом’якшення кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам при перевищенні меж крайньої необхідності. Пропонується закріпити у розділі ХІ "Призначення покарання" Загальної частини КК України норму про те, що при призначенні покарання за злочин, вчинений при перевищенні меж крайньої необхідності, розмір покарання не може перевищувати трьох чвертей максимального розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.
5. Набули подальшого розвитку теоретичні положення, що стосуються ситуації відвернення небезпеки особою, яка її створила. При цьому пропонується розрізняти випадки, коли особа: 1) умисно створює небезпеку, передбачаючи при цьому заподіяння шкоди при її відверненні інтересам третіх осіб (так звана провокація крайньої необхідності); 2) умисно створює небезпеку, але без наміру подальшого її відвернення шляхом заподіяння шкоди певним об’єктам кримінально-правової охорони; 3) створює небезпеку необережним діянням. Обґрунтовуються варіанти окремої законодавчої регламентації такого роду ситуацій.
6. Набуло подальшого розвитку теоретичне обґрунтування поняття уявної крайньої необхідності. Сформульовано авторське визначення цього поняття. Під уявною крайньою необхідністю пропонується розуміти стан, за якого особою заподіюється шкода правоохоронюваним інтересам для відвернення небезпеки від рівноцінних або більш важливих інтересів, коли фактично небезпеки, що загрожувала б таким інтересам, не існувало, але особа мала достатньо підстав помилятися в її дійсності. Запропоновано закріпити у розділі VIII Загальної частини КК України норми, що регулюватимуть особливості відповідальності за спричинення шкоди у стані уявної крайньої необхідності.
7. Набула подальшого розвитку висловлювана у літературі пропозиція про необхідність вилучення непереборного фізичного примусу, передбаченого ч. 1 ст.40 КК України, із числа обставин, що виключають злочинність діяння. Водночас переборний фізичний чи психічний примус пропонується розглядати у контексті крайньої необхідності – як джерело небезпеки, що утворює цей стан, а діяння, вчинюване під його впливом, – як таке, що скоюється у стані крайньої необхідності. У зв’язку з цим пропонується виключити статтю 40 із КК України.
8. Обґрунтовано низку пропозиції по удосконаленню законодавчої регламентації крайньої необхідності. Зокрема, запропоновано наступні зміни до ст. 39 КК: а) змінити назву статті на "Заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності", з метою її узгодження із змістом статті; б) змінити редакцію ч.3 ст. 39 КК України, із зазначенням про незлочинність заподіяння більш значної, ніж відвернена, шкоди, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, особа не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпеці, що виникла; в) доповнити ст. 39 КК України трьома новими частинами, у яких окремо дати кримінально-правову оцінку діянь осіб, котрі заподіюють шкоду за наступних обставин: під впливом фізичного примусу, внаслідок якого вони зберігали можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу; коли вони умисно створили небезпеку, причому заздалегідь метою її відвернення було заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам інших осіб, суспільства чи держави; коли вони в силу своїх професійних чи службових обов’язків повинні усувати небезпеку, що загрожує правоохоронюваним інтересам.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у таких сферах: а) у науково-дослідній – у дисертації порушується низка дискусійних питань, що можуть слугувати базою при подальшому дослідженні проблеми крайньої необхідності; б) у законотворчій – при розробці змін та доповнень до чинного кримінального законодавства у напрямі удосконалення інституту крайньої необхідності (розроблені на основі цього дослідження конкретні рекомендації направлені до Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (Акт впровадження від 22 листопада 2007 року за № 06-18/15-2554); в) у правозастосовній – з метою покращення практики застосування норм про крайню необхідність, зокрема, у частині визначення пріоритетності об’єктів кримінально-правового захисту; г) у навчальному процесі – при розробці відповідних підрозділів чи розділів підручників з кримінального права, а також при викладанні курсу "Кримінальне право України. Загальна частина"; у науково-дослідній роботі студентів.
Апробація результатів досліджень відбувалася на міжнародних науково-практичних конференціях: Міжнародна наукова конференція молодих вчених "Другі осінні юридичні читання" (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р., Хмельницький інститут регіонального управління та права), Міжнародна науково-практична конференція "Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників" (м. Київ, 8-9 квітня 2004 р., Київський національний університет імені Тараса Шевченка), Всеукраїнська науково-практична конференція "Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки" (м. Чернігів, 19 травня 2005 р., Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці), а також у фахових періодичних виданнях. Теоретичні підходи та висновки даного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні теоретичні положення, висновки і практичні результати, отримані у процесі роботи над темою дисертації, викладено у п’яти публікаціях, чотири з яких опубліковані у фахових виданнях.
Структура дисертації відповідає меті та предмету дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів і дев’яти підрозділів, висновку та списку використаної літератури. Обсяг дисертації становить 214 сторінок, з них основний текст – 190 сторінок, список використаних джерел (191 найменування) – 15 сторінок та три додатки – 9 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, ступінь її наукової розробки у кримінально-правовій науці, зв’язок дослідження із науковими програмами та планами кафедри, на якій виконувалася робота; визначаються мета, задачі, об’єкт, предмет дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; вказано про апробацію результатів дослідження.
Розділ 1 "Загальна характеристика крайньої необхідності як кримінально-правового явища" складається із трьох підрозділів і присвячений аналізу основних підходів, вироблених у науці кримінального права до поняття крайньої необхідності, її юридичної та соціальної природи. У ньому також розкривається процес історичного розвитку інституту крайньої необхідності, проводиться порівняльне дослідження його відображення у сучасному зарубіжному законодавстві.
У підрозділі 1.1. "Поняття крайньої необхідності. Юридична та соціальна природа діянь, вчинюваних у стані крайньої необхідності" зазначається, що у вітчизняній науці кримінального права крайня необхідність отримує різні тлумачення (окрім її розуміння як окремого інституту кримінального права): як збігу обставин (певного стану), за якого виникла безпосередня небезпека для охоронюваного законом об’єкта, зберегти який можна лише шляхом заподіяння шкоди іншому об’єкту; як вимушеної дії, пов’язаної із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, що загрожує; як зіткнення двох інтересів, які у рівній мірі охороняються законом тощо. Цьому до певної міри сприяє недосконалість законодавчої її регламентації. Так, хоча ст.39 КК України має назву "Крайня необхідність", у ній відсутнє її визначення. У першій частині статті по суті йдеться про особливий вид діяння, пов’язаного із заподіянням шкоди, яке зовні подібне до злочину, але в силу його вчинення у стані крайньої необхідності не є таким.
Доводиться, що у межах системного тлумачення крайньої необхідності як кримінально-правового феномену потрібно насамперед розрізняти крайню необхідність як певний стан, що спонукає особу до вчинення діяння, спрямованого на захист від небезпеки певних правоохоронюваних інтересів, та діяння, зумовлюваного таким станом. При цьому звертається увага на те, що у статті закону про крайню необхідність (ч.1 ст.39 КК) йдеться про кримінально-правове значення діяння, вчинюване у стані крайньої необхідності (котре визнається незлочинним), а також самого стану (котрий виключає злочинність діяння).
Наголошується, що кримінально-правова характеристика крайньої необхідності передбачає чітке розмежування її фактичного змісту (сторони) та її юридичного, кримінально-правового значення. З фактичної сторони крайня необхідність становить стан, у якому небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, змушує особу вдатися до захисту вказаних інтересів шляхом заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам; з юридичної сторони вона визнається обставиною, що виключає злочинність діяння.
Виходячи із законодавчих положень щодо діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності (ч.ч.1 та 2 ст.39 КК) робиться висновок, що фактично йдеться про два різних за кримінально-правовим змістом види діяння. Перший вид становить незлочинне діяння, вчинюване із дотриманням відповідних законодавчо визначених умов. Другий вид становить діяння, злочинне по суті, що скоюється із порушенням зазначених умов або, як вказано у законі – із перевищенням меж крайньої необхідності. Зважаючи на різне кримінально-правове значення вказаних діянь, законодавець цілком слушно передбачає їх у різних частинах ст. 39 КК. Ще один різновид діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності, передбачений у ч. 3 ст. 39 КК. Хоча цьому діянню притаманна ознака перевищення меж крайньої необхідності – заподіяння шкоди більшої, аніж шкода відвернена – воно не є таким, оскільки при його вчиненні особа, перебуваючи у стані сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, не може правильно оцінити відповідність заподіяної нею шкоди шкоді відверненій.
Окремо, поза межами ст. 39 КК, треба вести мову про діяння, вчинене у стані уявної крайньої необхідності, коли стан крайньої необхідності фактично був відсутній і існував лише в уяві особи, яка не могла усвідомлювати помилковість своїх припущень щодо його наявності.
З’ясовуючи соціальну природу крайньої необхідності, автор доводить, що діяння, вчинювані у цьому стані, можуть бути суспільно-корисними або ж допустимими (прийнятними).
При дослідженні крайньої необхідності як інституту кримінального права встановлено, що в основному крайня необхідність знайшла своє відображення у розділі VIII Загальної частини КК України "Обставини, що виключають злочинність діяння". Основний її зміст визначається ст. 39 КК, про неї також йдеться у ч. 2 ст. 40, де регламентується питання відповідальності особи за заподіяння шкоди під впливом фізичного чи психічного примусу. Уважне дослідження інших обставин, передбачених у даному розділі, підводить до висновку, що окремі із них є по суті специфічним проявом крайньої необхідності. П.8 ч.1 ст.66 КК України передбачає перевищення меж крайньої необхідності як обставину, що пом’якшує покарання. Інститут крайньої необхідності охоплює і деякі норми Особливої частини, у яких сформульовані обмеження їх застосування у зв’язку із вчиненням діяння певного виду у стані крайньої необхідності.
У підрозділі 1.2. "Історія розвитку інституту крайньої необхідності у кримінальному праві" досліджуються головні тенденції розвитку крайньої необхідності як кримінально – правового інституту у різних країнах, із часів Римської Імперії і до теперішнього часу. У роботі розглядаються підходи до розуміння крайньої необхідності у римському, давньогерманському, канонічному праві. Аналізуються її тлумачення такими відомими мислителями минулого як Гроцій, Пуффендорф, Томазій, Фіхте, Кант, Фейєрбах та інші.
Враховуючи специфіку розвитку української державності, історія правового закріплення крайньої необхідності розглядається окремо стосовно різних державних утворень, що функціонували у різні часи у межах сучасної території України. Аналізується кримінальне законодавство, яке діяло на теренах Російської Імперії. Особлива увага приділяється кримінальному законодавству, що діяло на території Австро-Угорщини та Польщі, у тому числі на теренах Галичини, Буковини та Закарпаття, котре у контексті вивчення крайньої необхідності спеціально у літературі практично не досліджувалося. Відзначається, що ідею крайньої необхідності як обставини, що має позначатися на кримінальній відповідальності особи, було втілено уже у І Литовському статуті 1529 року.
Простежено ряд закономірностей у законодавчій регламентації крайньої необхідності. Зокрема, з’ясовано, що у вітчизняному законодавстві заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності визнавалось у більш ранніх періодах як таке, що лише пом’якшує відповідальність особи; згодом встановлювалося, що таке діяння виключає кримінальну відповідальність і лише у сучасному законодавстві передбачається, що заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності не є злочином. Інша закономірність полягає у розширенні кола інтересів, що можуть охоронятися за обставин крайньої необхідності. У перших згадках про крайню необхідність вказувалося лише на можливість захисту свого життя від небезпеки, що загрожує; у подальшому йдеться про можливість збереження інших інтересів, проте виключно особи, котра захищається; на сучасному етапі особа вправі відвертати небезпеку від будь-якого правоохоронюваного інтересу, при дотриманні умов правомірності.
У підрозділі 1.3. "Інститут крайньої необхідності у сучасному кримінальному праві зарубіжних держав" у порівняльному плані досліджуються особливості регламентації крайньої необхідності у кримінальних кодексах всіх держав СНД та ряду інших зарубіжних держав.
Відзначається, що кримінальне законодавство держав СНД у питанні регулювання крайньої необхідності має значну подібність. Це пояснюється тим, що його розвиток був наслідком втілення спільної кримінально-правової теорії, що існувала у радянські часи. Однак у певних підходах у чинному законодавстві існують і суттєві розбіжності, зокрема, у питанні встановлення співвідношення шкоди заподіяної та шкоди відверненої. Так, у кримінальних кодексах деяких держав (КК України, КК Республіки Туркменістан, КК Республіки Узбекистан) допускається рівнозначність шкоди заподіяної та шкоди відверненої. В кодексах більшості країн заподіяна шкода обов’язково повинна бути меншою.
Найактуальніші законодавчі положення щодо крайньої необхідності, що не відображені в українському законі, ретельно вивчаються на предмет їх імплементації у вітчизняне кримінальне законодавство. Зокрема, робиться висновок про доцільність передбачення у КК України норми про неможливість посилання на стан крайньої необхідності певної категорії осіб, які у зв’язку із своїми професійними чи службовими обов’язками повинні усувати небезпеку, що загрожує правоохоронюваним інтересам, але не усувають її. Також у ході вивчення зарубіжного досвіду пропонується передбачити неможливість посилатися на стан крайньої необхідності у випадку так званої провокації цього стану.
У Розділі 2 "Кримінально-правова характеристика умов, що стосуються стану крайньої необхідності, та діяння, вчинюваного у цьому стані" йдеться про умови, за яких виникає стан крайньої необхідності, а також умови, за яких діяння у такому стані має визнаватися правомірним.
Аналізуючи у підрозділі 2.1. "Проблеми наукового аналізу стану крайньої необхідності та діяння, вчинюваного у цьому стані" різні наукові підходи щодо характеристики умов, за яких діяння, вчинюване у стані крайньої необхідності, визнаватиметься правомірним, автор приходить до висновку, що вказані умови доцільно досліджувати, застосовуючи традиційний їх поділ на умови, що стосуються стану крайньої необхідності, та умови, що стосуються безпосередньо діяння, вчинюваного у такому стані.
У підрозділі 2.2. "Кримінально-правова характеристика умов, що відносяться до стану крайньої необхідності" серед таких виділені наступні: 1) правоохоронюваним інтересам особи, інших осіб, інтересам суспільства або держави загрожує небезпека, що може виходити із різних джерел; 2) небезпека є наявною та реальною (дійсною); 3) в обстановці, що склалася, неможливо уникнути небезпеки іншим чином, окрім заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.
У пункті 2.2.1. "Умови, що стосуються небезпеки та створюваної нею обстановки" розглядаються джерела, що можуть створювати стан крайньої необхідності. З’ясовуючи дискусійне у теорії кримінального права питання щодо можливості визнання джерелом виникнення стану крайньої необхідності діяння особи, яка створює небезпеку і яка сама ж усуває її, заподіюючи шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, автор звертає увагу на те, що дослідження даної проблеми не можна обмежувати випадками так званої провокації крайньої необхідності (що здебільшого має місце в літературі), коли особа умисно створює небезпеку, з наміром подальшого заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам при її відверненні. У таких випадках особа підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах за заподіяну шкоду. Проте необхідно брати до уваги і випадки, коли особа: умисно створює небезпеку, але без наміру у подальшому відвертати цю небезпеку із заподіянням шкоди; створює небезпеку необережними діями. У таких випадках особа не підлягає кримінальній відповідальності, а її дії мають визнаватися такими, що вчиняються у стані крайньої необхідності.
Окремо у роботі досліджується питання фізичного або психічного примусу як можливого джерела небезпеки, що створює стан крайньої необхідності. Аналізуючи зміст ст.40 КК України, у якій вказаний примус передбачається як окрема обставина, що виключає злочинність діяння, автор констатує, що у різних її частинах виділяються різні види примусу: у ч.1 – фізичний примус, внаслідок якого особа не може керувати своїми вчинками (непереборний фізичний примус), у ч.2 – фізичний примус, за якого особа зберігає можливість керувати своїми діями, а також психічний примус. Аналізуючи природу примусу, передбаченого ч.1 ст.40, автор звертає увагу, що даний примус "руйнує" психофізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямований і вольовий характер. Іншими словами, за такого примусу дія (бездіяльність) у кримінально-правовому її значенні не здійснюється. Цим самим непереборний фізичний примус по суті відрізняється від інших обставин, що виключають злочинність діяння, має іншу юридичну природу. Тому автор вважає за недоцільне закріплення нездоланного фізичного примусу у переліку обставин, що виключають злочинність діяння.
Що ж до переборного фізичного або ж до психічного видів примусу, то їх треба розглядати як джерело стану крайньої необхідності. До такого висновку, окрім іншого, підводить пряма вказівка закону на те, що у випадку, коли особа внаслідок переборного фізичного чи психічного примусу спричиняє шкоду певним об’єктам кримінально-правової охорони, питання про її кримінальну відповідальність має вирішуватися за правилами про крайню необхідність (ч.2 ст.40 КК України). Такий законодавчий підхід породжує сумніви щодо самостійності обставини фізичного чи психічного примусу як такої, що виключає злочинність діяння. Загалом регламентація кримінальної відповідальності за діяння, вчинене під впливом переборного фізичного примусу, а також психічного примусу, має здійснюватися виключно у межах інституту крайньої необхідності.
У пункті 2.2.2. "Наявність та реальність (дійсність) небезпеки", характеризуючи наявність небезпеки як умову створення стану крайньої необхідності, автор звертає увагу на законодавче визначення небезпеки, виражене у ч.1 ст.39 КК України у словах "що безпосередньо загрожує" і робить висновок, що йдеться про небезпеку, що вже реально існує, але не про ту, яка може виникнути у майбутньому. Автор солідаризується із тим вченими, котрі вважають, що небезпека, яка може виникнути у майбутньому, не може створювати стан крайньої необхідності. Вона потребує певних попереджувальних заходів, не обов’язково пов’язаних із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.
У пункті 2.2.3. "Неможливість усунення небезпеки іншим чином, окрім заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам" вказується, що тільки у випадку неможливості відвернення небезпеки інакше як шляхом заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам особа може посилатися на стан крайньої необхідності. За наявності інших можливостей відвернути шкоду такий стан не виникає взагалі.
У підрозділі 2.3. "Умови, що стосуються діяння по захистові правоохоронюваних інтересів від небезпеки" зазначається, що до таких умов відносяться: 1) об’єктом захисних діянь є правоохоронювані інтереси особи, інтереси інших осіб, суспільства або держави, яким вимушено заподіюється шкода; 2) захисні діяння здійснюються з метою усунення небезпеки, що загрожує іншим правоохоронюваним інтересам; 3) заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду, що таким діянням відвертається.
У роботі визнається доцільним задля системного викладу зазначених умов здійснювати їх розгляд, використовуючи вироблений теорією кримінального права підхід до кримінально-правової характеристики злочину певного виду - із застосуванням конструкції складу злочину, шляхом послідовного аналізу, звісно, з певними застереженнями, набору об’єктивних та суб’єктивних ознак, що утворюють його структуру. При цьому у дослідженні об’єктом такого аналізу постає діяння, вчинюване у стані крайньої необхідності.
У межах досліджуваної проблеми автор вважає за можливе вживати термін "об’єкт діяння" у його значенні як певних суспільних відносин, що поставлені під охорону кримінального закону. У роботі поділяється та точка зору, що суспільні відносини можуть бути формою вираження певних інтересів людей, у тому числі і тих, про які йдеться у ч.1 ст.39 КК України – правоохоронюваних інтересів. Терміну "правоохоронюваний інтерес" на думку автора, найбільше відповідає таке його лексичне значення, що відображає те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот. У межах досліджуваної теми йдеться про певне благо, цінність, котрі мають певне соціальне значення і набувають у зв’язку із цим особливого правового статусу – охороняються законом.
З урахуванням специфіки крайньої необхідності мова має йти про два види об’єкта діяння, вчинюваного у такому стані: про об’єкт, якому діянням заподіюється шкода та про об’єкт, якого зазначеним діянням було збережено від небезпеки, що загрожувала.
На думку автора, діяння у стані крайньої необхідності може вчинятися не лише у формі дії, але й у формі бездіяльності. Його наслідками є, з одного боку, реальна шкода, заподіяна об’єкту кримінально-правової охорони, а з іншого – збереження іншого об’єкту кримінально-правової охорони від небезпеки, що загрожувала. Із змісту чинного законодавства можна дійти висновку, що діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, визнаватиметься правомірним і у випадку, коли заподіяна шкода буде не лише меншою від відверненої, але й рівнозначною їй, а також незалежно від того, чи були у розпорядженні особи інші засоби усунення небезпеки, що заподіюють меншу шкоду правоохоронюваним інтересам, і чи скористалася вона ними, якщо при цьому не було перевищено меж крайньої необхідності.
При розв’язанні відомої проблеми щодо можливості позбавлення життя однієї людини заради врятування свого життя або життя іншої людини чи людей, пропонується визнавати правомірним позбавлення життя однієї людини заради врятування життя двох і більше людей у випадку, якщо всі вони знаходилися у стані крайньої необхідності (і особа, котра заподіяла шкоду, і потерпілий) і дії потерпілого створювали реальну загрозу життю групи людей, що рятувалися, тобто така особа своїми діями створювала небезпеку, що була підставою виникнення стану крайньої необхідності для інших.
На думку автора, необхідною ознакою діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності, є обстановка його здійснення, що є вкрай несприятливою для особи і характеризується наявністю небезпеки, що загрожує певним законним інтересам. Така обстановка здебільшого викликає у особи душевне хвилювання, впливає на процес прийняття нею єдино правильного рішення.
У роботі пропонується визнавати суб’єктом діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності, визнавати фізичну особу будь-якого віку, яка здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними і на яку законодавством не покладено спеціального зобов’язання виконувати свої службові чи професійні обов’язки, не зважаючи на небезпеку, що загрожує.
З внутрішньої сторони діяння характеризується специфікою наміру особи, змістом якого охоплюється усвідомлення особою того, що діяння у стані крайньої необхідності носить не злочинний, а суспільно корисний чи суспільно допустимий (прийнятний) характер і полягає у захистові правоохоронюваних інтересів від небезпеки, що загрожує, шляхом заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам. Обов’язковою ознакою внутрішньої сторони діяння є мета збереження інтересів, яким загрожує небезпека.
У Розділі 3 "Кримінально-правова характеристика перевищення меж крайньої необхідності та уявної крайньої необхідності" аналізуються проблеми, пов’язані із діяннями, які виходять за межі крайньої необхідності, визначається їх правова природа. Серед іншого розглядаються особливості призначення покарання за вчинення злочинів із перевищенням меж крайньої необхідності, а також аналізуються кримінально-правові наслідки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані уявної крайньої необхідності.
У підрозділі 3.1. "Поняття, юридична і соціальна природа перевищення меж крайньої необхідності" розглядаються поняття, юридична та соціальна природа перевищення меж крайньої необхідності, а також особливості кримінально-правової відповідальності за таке перевищення. Зазначається, що діяння, вчинене при перевищенні меж крайньої необхідності, за своєю суттю є злочином. Відповідно, воно не може визнаватися соціально корисним чи допустимим (прийнятним). Суб’єктивна сторона такого діяння характеризується лише умисністю заподіяння шкоди.
У дисертаційному дослідженні робиться висновок, що різновид діяння, передбачений у ч. 3 ст. 39 КК України, не слід розглядати через призму перевищення меж крайньої необхідності, оскільки його специфікою є ненавмисне заподіяння шкоди, більшої від шкоди відверненої, здійснене під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, внаслідок якого особа не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
У підрозділі 3.2. "Проблеми регламентації кримінально-правової відповідальності за діяння, вчинене з перевищенням меж крайньої необхідності" розглядаються різноманітні підходи щодо проблем кримінальної відповідальності за злочини, що вчиняються із перевищенням меж крайньої необхідності. Відмічається, що дана проблема є доволі актуальною, проте вона не знаходить у чинному законодавстві прийнятного вирішення. Пропонується, для уникнення призначення невиправдано суворого покарання за такі злочини, встановити максимальний розмір покарання, який не може перевищувати трьох четвертих максимального розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, за якою особа засуджується.
У підрозділі 3.3. "Уявна крайня необхідність" мова йде про випадки, коли особа за певних обставин помиляється у наявності стану крайньої необхідності. Визначається, що для уявної крайньої необхідності притаманні такі ознаки: 1) у ситуації, що склалася, реальної небезпеки, яка б загрожувала правоохоронюваним інтересам, не було; 2) обстановка, у якій особа помилилася у реальності небезпеки, виникла незалежно від неї; 3) шкода об’єктам кримінально-правої охорони заподіюється для збереження рівноцінних або більш важливих інтересів; 4) в умовах відсутності реальної небезпеки шкода, що заподіюється, не перевищує меж, необхідних для захисту від подібної небезпеки, що реально може існувати. Під уявною крайньою необхідністю у роботі розуміється стан, за якого шкода правоохоронюваним інтересам заподіюється особою для відвернення небезпеки від рівноцінних або більш важливих інтересів, коли небезпеки, що загрожувала б таким інтересам, не існувало, але особа мала достатньо підстав помилятися в її дійсності.
У висновках викладено основні результати проведеного дослідження та вказано на їх теоретичне і практичне значення. Серед іншого вказано на наступні моменти. Автором було вироблено власний підхід до визначення поняття крайньої необхідності, виявлено ряд тенденцій історичного розвитку крайньої необхідності. Визначено юридичну та соціальну природу діянь, вчинюваних у стані крайньої необхідності, з перевищення меж крайньої необхідності, а також у стані уявної крайньої необхідності. Розроблено власний підхід до аналізу умов правомірності діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності.
Деякі із теоретичних висновків, сформульованих при написанні дисертації, потребують, на думку автора, практичного втілення шляхом внесення змін та доповнень у чинне кримінальне законодавство України. Зокрема, пропонуються такі зміни до КК України:
Статтю 39 КК України викласти у такій редакції:
"Стаття 39. Заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності
1. Правомірним визнається заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку у даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.
3. Не є перевищенням меж крайньої необхідності і як наслідок, не є злочином заподіяння більш значної шкоди, ніж відвернена шкода, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, особа не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
4. Не може посилатися на стан крайньої необхідності особа, яка умисно створила небезпеку, якщо завідомо метою її відвернення було заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам інших осіб, суспільства чи держави.
5. Не можуть посилатися на стан крайньої необхідності особи, які в силу своїх професійних чи службових обов’язків повинні усувати небезпеку, що загрожує правоохоронюваним інтересам, у випадку невиконання цих обов’язків.
6. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень цієї статті."
Доповнити Кримінальний кодекс України статтею 391 наступного змісту:
"Стаття 391. Уявна крайня необхідність
1. Під уявною крайньою необхідністю розуміється стан, за якого особою заподіюється шкода правоохоронюваним інтересам для відвернення небезпеки від рівноцінних або більш важливих інтересів, коли фактично небезпеки, що загрожувала б таким інтересам, не існувало, але особа мала достатньо підстав помилятися в її дійсності.
2. У разі перевищення меж уявної крайньої необхідності, тобто умисного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода була більш значною, ніж шкода, яка, на переконання особи, могла б настати від уявної небезпеки, кримінальна відповідальність настає як за перевищення меж крайньої необхідності.
3. Якщо обстановка, що склалася, не давала особі достатніх підстав вважати, що небезпека об’єктивно існує, така особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність."
Доповнити Кримінальний кодекс України статтею 661 наступного змісту:
"Стаття 661. Призначення покарання за злочин, вчинений із перевищенням меж крайньої необхідності
У випадку вчинення злочину із перевищенням меж крайньої необхідності розмір покарання не може перевищувати трьох четвертих максимального розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу."

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Якімець Т. Окремі проблеми законодавчого визначення перевищення меж крайньої необхідності // Право України. – 2005. – №12. – С. 86 – 89.
2. Якімець Т.І. Фізичний або психічний примус: джерело крайньої необхідності чи окрема обставина, що виключає злочинність діяння // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – №12. – С. 35 – 39.
3. Якімець Т.І. Крайня необхідність за новим Кримінальним кодексом України // Вісник Львівського Національного університету імені Івана Франка. – 2005. – №12. – С. 284-288.
4. Якімець Т. Розвиток інституту крайньої необхідності в українському кримінальному праві // Право України. – 2007. - № 9. – С. 113-117.
5. Якімець Т.І. Деякі аспекти перевищення меж крайньої необхідності // Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки: Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції до Дня науки (19 травня 2005р.) – Чернігів: КП Видавництво "Чернігівські обереги", 2005. – С. 342-344.

АНОТАЦІЇ

Якімець Т.І. Крайня необхідність за кримінальним правом України. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2008.
Дисертація присвячена комплексному вивченню проблем, пов’язаних із регламентацією крайньої необхідності у кримінальному праві України. Досліджується поняття крайньої необхідності, її юридична та соціальна природа, історична еволюція її відображення у кримінальному законі та сучасний рівень її регламентації у кримінальну законодавстві України та – у порівняльному аспекті – у законодавстві інших країн. Вивчаються особливості законодавчого закріплення крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, її співвідношення з деякими іншими подібними обставинами. Досліджуються умови правомірності діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності. Розглядаються поняття перевищення меж крайньої необхідності та уявної крайньої необхідності, аналізуються питання відповідальності за заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності внаслідок сильного душевного хвилювання. На основі вивчення різноманітних аспектів крайньої необхідності обґрунтовуються певні пропозиції по вдосконаленню чинного кримінального законодавства України.
Ключові слова: обставини, що виключають злочинність діяння; крайня необхідність; уявна крайня необхідність; перевищення меж крайньої необхідності.

Якимец Т.И. Крайняя необходимость в уголовном праве Украины. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка. – Киев, 2008.
Диссертация посвящена исследованию крайней необходимости в уголовном праве Украины.
В работе отмечается, что крайняя необходимость является определенным неблагоприятным для лица стечением обстоятельств, побуждающим его к защите личных или иных охраняемых уголовным законом интересов путем причинения вреда интересам третьих лиц. Рассматривая юридическую и социальную природу деяния, совершаемого в условиях крайней необходимости, диссертант приходит к выводу, что по своей природе данное деяние является антиподом преступления и не имеет с ним ни одного общего признака. Такое деяние небезосновательно признается в литературе преимущественно социально полезным.
По мнению диссертанта, состояние крайней необходимости порождается наличной и реальной опасностью, которая может исходить из разных источников. Особое внимание в работе уделяется физическому и психическому насилию как источнику опасности. Обосновывается вывод об отсутствии необходимости выделения такого насилия в самостоятельное обстоятельство, исключающее преступность деяния.
В исследовании указывается, что защита правоохраняемых интересов в состоянии крайней необходимости может осуществляться как действием, так и бездействием, любым способным отдавать отчет своим действиям физическим лицом, независимо от возраста.
Отмечается, что в УК Украины 2001 года впервые определено понятие превышения пределов крайней необходимости, под которым понимается умышленное причинения вреда, большего от предотвращённого. Обосновывается вывод о недостаточности нормы, которая предусматривает смягчений наказания за преступление, совершенное с превышением пределов крайней необходимости (п. 8 ч. 1 ст. 66 УК Украины).
На основе проведенного исследования предлагается внести ряд изменений и дополнений в действующее уголовное законодательство, направленных на совершенствование института крайней необходимости. В частности, вносится предложение о законодательном закреплении понятия "мнимая крайняя необходимость". В работе она понимается как состояние, при котором лицом причиняется вред правоохраняемым интересам для предотвращения причинения вреда равноценным или более ценным интересам, когда в реальности опасности таким интересам не существовало и лицо добросовестно заблуждалось в ее действительности, а обстановка, которая сложилась, давала достаточно оснований думать, что опасность объективно существует.
Ключевые слова: обстоятельства, исключающие преступность деяния; крайняя необходимость; мнимая крайняя необходимость; превышение пределов крайней необходимости.

T.I. Yakimets. Extreme Necessity in the Ukrainian Criminal Law. – Manuscript.
Dissertation for the degree of the Candidate of Legal Sciences in the speciality 12.00.08 – Criminal Law and Criminology; Correctional Law.- Kyiv National Taras Shevchenko University.– Kyiv, 2008.
This Dissertation is devoted to an integrated study of problems related to in the Ukrainian criminal law. We examine the concept of extreme necessity, its legal and social nature, historical evolution of its reflection in criminal law, and modern level of its regulation in the criminal law of Ukraine and – as a comparison – in other countries' legislation. We also study features of legislative consolidation of this circumstance, its correlation with some other circumstances precluding maleficence of an act. The paper shows act, committed in a sate of extreme necessity, lawfulness conditions, and considers concept of exceeding limits of extreme necessity, of imaginary extreme necessity, analyse problems of responsibility for causing harm in the state of extreme necessity because of intense emotional excitement. On the basis of the extreme necessity various aspects studies we substantiate certain suggestions for current criminal legislation development.
Key words: circumstances precluding maleficence of an act; extreme necessity; imaginary extreme necessity; exceeding limits of extreme necessity.