Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Харків – 2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі кримінального права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник:
кандидат юридичних наук, доцент Тютюгін Володимир Ілліч, Національна юридична ака-демія України імені Ярослава Мудрого, доцент кафедри кримінального права.
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор Мельник Микола Іванович, Центральна виборча комісія, заступник Голови, Заслужений юрист України;
кандидат юридичних наук, професор Орлов Павло Іванович, Національний університет вну-трішніх справ, перший проректор з навчальної та методичної роботи.
Провідна установа:
І
Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, м. Київ.
Захист відбудеться 6 травня 2005 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.
Автореферат розісланий 5 квітня 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради В.Ю. Шепітько
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Боротьба з організованою злочинністю є одним із пріоритетних за-вдань правоохоронних органів. Значна роль у цьому процесі належить кримінальному законодав-ству України, яке містить положення, що регулюють відповідальність спільно діючих осіб, в тому числі, і підбурювачів до злочину.
Слід відзначити, що у структурі групової злочинності підбурювання займає відносно неве-лику питому вагу. Проведене дослідження матеріалів кримінальних справ про групові злочини проти власності, розглянутих судами м. Харкова за 2003 рік, показало, що такий співучасник як підбурювач фігурує в 1,27% кримінальних справ. Почасти це викликано складністю виявлення й доказування наявності цього співучасника у спільному злочині, почасти тим, що в багатьох випад-ках підбурювач виконує також і роль виконавця (співвиконавця) злочину.
В теорії кримінального права проблема підбурювання, як втім і все вчення про співучасть, є однією з найбільш складних і водночас важливих проблем. Тому не дивно, що протягом багатьох років окремі її аспекти викликали інтерес науковців. Ще в дореволюційному кримінальному праві деякі питання цієї теми розглядалися в роботах Л.С. Бєлогриць-Котляревського, О.П. Жиряєва, О.Ф. Кістяківського, Г.Є. Колоколова, С.В. Познишева, М.Д. Сергієвського, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева й ін. У радянські часи значну увагу в своїх працях їй приділяли М.І. Бажанов, Ф.Г. Бур-чак, Р.Р. Галіакбаров, П.І. Гришаєв, А.Ф. Зелінський, Н.Г. Іванов, М.І. Ковальов, Г.А. Кригер, І.П. Малахов, А.А. Піонтковський, В.С. Прохоров, П.П. Тельнов, А.Н. Трайнін, Б.С. Утєвський, М.Д. Шаргородський, М.О. Шнейдер і багато інших учених-правознавців. В Україні окремим ас-пектам вчення про співучасть присвячені роботи Д.П. Альошина, Ю.В. Гродецького, Н.О. Гуторо-вої, Г.П. Жаровської, О.О. Кваші, О.Ф. Ковітіді, О.М. Лемешка, П.С. Матишевського, М.І. Мель-ника, Г.В. Новицького, Р.С. Орловського, М.І. Панова та інших криміналістів. Комплексному до-слідженню підбурювання до злочину було піддане у кандидатській дисертації Ф.Г. Бурчака на те-му “Подстрекательство как вид соучастия по советскому уголовному праву” (1965 р.).
Віддаючи належне роботам цих та інших вчених, слід визнати, що рівень наукового дослі-дження об'єктивних і суб'єктивних ознак підбурювання, спеціальних питань відповідальності за підбурювання (невдале підбурювання, ексцес співучасника, підбурювання до злочину зі спеціаль-ним суб’єктом тощо), встановлення критеріїв відмежування ролі підбурювача від діяльності інших співучасників є недостатнім, що викликає на практиці цілий ряд питань при вирішенні конкретних кримінальних справ. Крім того, в Особливій частині КК України низка норм передбачає відпові-дальність за діяння, які за своїми змістом і формою мають певну схожість з діяльністю підбурюва-ча. У зв'язку з цим у правозастосовчій практиці виникають проблеми, пов'язані з кваліфікацією дій особи, яка вчинила таке злочинне діяння.
Усе це, а також відсутність комплексних досліджень з проблеми за часів чинності КК Укра-їни 2001 р. визначило вибір теми дисертації й обумовило її значимість.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відпо-відно до цільової комплексної програми “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-виконавчого права і системи попередження злочинності” (номер державної реєстрації 0186.0.070883). Тема роботи затверджена рішенням вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого 21 грудня 2001 року (протокол № 7).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є формулювання теоретично обґрунтова-них висновків щодо сутності діяльності підбурювача, вирішення питань його відповідальності, а також вироблення на цій підставі пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства і практики його застосування.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі задачі: 1) дослідити об'єктивні та суб'єктивні ознаки підбурювання, визначити поняття підбурювача; 2) встановити критерії відмежування дія-льності підбурювача від діяльності інших співучасників; 3) піддати аналізу питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю підбурювача, кваліфікацією його дій, звільненням від відповіда-льності і призначенням покарання; 4) розглянути так звані спеціальні питання відповідальності за підбурювання (невдале підбурювання, ексцес тощо); 5) виявити і дослідити склади злочинів, пе-редбачені в Особливій частині КК, які за своїми об'єктивними й суб'єктивними ознаками мають певну схожість з підбурюванням до злочину; 6) вивчити й узагальнити судову практику у справах про злочини, вчинені у співучасті, на предмет виявлення і дослідження в них ролі підбурювача.
Об'єктом дослідження є кримінальна відповідальність за співучасть у злочині. Предмет дослідження становить кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину.
Методи дослідження. Для досягнення наукової об'єктивності результатів дослідження ви-користовувався комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Зокрема, діалектичний метод пізнання використовувався при дослідженні сутності підбурювання; історико-правовий метод – при вивченні генезису вчення про співучасть, який знайшов відображення у кримінальному зако-нодавстві; догматичний метод – при аналізі змісту законодавчих положень про відповідальність підбурювача; формально-логічний – для встановлення ознак підбурювання, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення КК і практики його застосування; метод системно-структурного аналізу – для з’ясування сутності зв'язків між співучасниками, конкретного внеску підбурювача у спільну злочинну діяльність, встановлення критеріїв відмежування підбурювання від інших видів співучасті; порівняльно-правовий метод – для виявлення різних підходів правового регулювання спільної злочинної діяльності у кримінальному законодавстві зарубіжних держав і КК України; статистичний метод – при аналізі статистичних даних, а конкретно-соціологічний – при вивченні матеріалів кримінальних справ про злочини, вчинені у співучасті (матеріали архів-них кримінальних справ про групові злочини проти власності, розглянуті судами м. Харкова (1.01.2003 – 31.12.2003 р.); матеріали опублікованої практики у справах про групові злочини, роз-глянуті вищими судовими інстанціями УРСР, України, СРСР, РСФСР, РФ (1960-2004 роки).
Наукова новизна одержаних результатів. На думку автора, з досягнутих ним результатів дослідження новими для науки кримінального права є такі:
1. Вперше досліджуються кримінально-правові проблеми підбурювання до злочину на базі Кримінального кодексу України 2001 року.
2. Вперше наводяться аргументи на користь того, що хоча підбурювач і схиляє співучасни-ка до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину, але підбурювання не виключається й тоді, коли фактичні та юридичні ознаки цього злочину навіть не конкретизовані підбурювачем.
3. Вперше звертається увага на те, що виконавця підбурювач схиляє саме до вчинення зло-чину, а інших співучасників – лише до участі у його вчиненні. Спираючись на ці положення, про-понується внести відповідні уточнення до КК.
4. Пропонується ввести в науковий обіг поняття посереднє підбурювання, оскільки схилян-ня до злочину групи осіб можливо не лише шляхом впливу на всіх її учасників, а й на одного з її членів за умови, якщо підбурювач усвідомлює, що впливаючи на одного з членів цієї групи, він схиляє до вчинення злочину всіх її учасників.
5. На відміну від висловлених в літературі позицій щодо закріплення в КК способів підбу-рювання вичерпним чином або перерахування лише деяких з них, наведені додаткові аргументи на користь поділу всіх способів підбурювання на способи переконання і примусу і запропоновано за-кріпити це положення безпосередньо в КК.
6. Вперше пропонується виділити поряд зі способами підбурювання у власному сенсі, ще й такі прийоми впливу на співучасника, які лише забезпечують його схиляння до вчинення або до участі у вчиненні злочину, тобто сприяють реалізації способу підбурювання у власному сенсі.
7. Висловлюються додаткові аргументи на користь того, що діяльність підбурювача не об-межується лише схилянням до злочину (власні дії підбурювача), а й охоплює собою той злочин, який був вчинений співучасником завдяки цьому схилянню. На підставі цього обґрунтовується положення щодо можливості різного психічного ставлення підбурювача до наслідків свого влас-ного діяння (прямий умисел), і до наслідків вчиненого у співучасті злочину (як прямий, так і не-прямий умисел).
8. Вперше запропоновано під характером участі підбурювача у злочині розуміти юридич-ну оцінку його ролі, а під ступенем участі – фактичний внесок у спільний злочин. У зв’язку з цим доводиться, що юридична оцінка ролі підбурювача є лише певним орієнтиром для визначення по-карання, а конкретна його міра обирається на підставі врахування фактичного внеску підбурювача у спільний злочин.
9. Наводяться додаткові аргументи на користь того, що визнання особи посереднім вико-навцем злочину повинно бути обмежено лише випадками використання для вчинення злочину особи, в діях якої відсутні ознаки складу злочину.
10. Розвинуто положення про те, що невдалим підбурюванням до злочину можуть визнава-тися лише такі спроби схиляння до злочину, коли підбурювачу не вдалося викликати у особи на-мір (рішучість) на вчинення злочину. На підставі цього пропонується дії “невдалого підбурювача” кваліфікувати лише як готування до злочину.
11. Уперше висловлюється позиція, що вид ексцесу співучасника (кількісний або якісний) не має значення для вирішення питання про кваліфікацію дій підбурювача, а його відповідальність залежить від моменту припинення (стадії) того злочину, до вчинення якого схилив співучасника підбурювач.
12. Одержало подальший розвиток положення про форми добровільної відмови підбурюва-ча від доведення злочину до кінця і сформульовані сутттєві ознаки кожної із форм такої відмови.
Аналізуючи таку форму добровільної відмови підбурювача, як повідомлення про злочин, що готується або вчиняється, пропонується закріпити в законі вимогу про те, що таке повідомлен-ня має бути спрямоване лише на певну адресу – до правоохоронних органів.
Вперше висловлюється позиція щодо можливості добровільної відмови підбурювача і шля-хом бездіяльності, але лише у тих випадках, коли підбурювач за своєю волею не надає схиленому ним до злочину співучаснику такої інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за від-сутності якої злочин не може бути доведений до кінця.
13. Вперше виділені, проаналізовані та класифіковані склади злочинів, що передбачені в Особливій частині КК, які за своїми змістом і формою мають певну схожість з підбурюванням до злочину. Висловлені рекомендації щодо кваліфікації дій осіб, які вчинили такі злочині.
14. Сформульоване авторське поняття підбурювача і наведені пропозиції щодо удоскона-лення положень КК, які стосуються визначення в законі підбурювання до злочину, невдалого під-бурювання, посереднього виконання, добровільної відмови підбурювача, відповідальності спів-учасника при здійсненні ним декількох ролей у спільному злочині (ч. 2, 4 ст. 27, ст. 29, ч. 2 ст. 31 КК).
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють більш глибокій науковій розробці проблем підбурювання до злочину і можуть бути використані для: 1) наступних наукових досліджень як загальних питань вчення про співучасть, так і окремих проблем відповідальності за підбурювання до злочину; 2) подальшого удосконалення КК України; 3) по-ліпшення практики застосування кримінально-правових норм інституту співучасті; 4) підготовки навчальної літератури, викладання курсу кримінального права та відповідних спецкурсів у вищих юридичних навчальних закладах.
Апробація результатів дисертації. Основні положення, теоретичні висновки і практичні рекомендації, що сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафе-дри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Окремі положення дослідження доповідалися на наукових конференціях, серед яких: “Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті (До міжнародного дня науки за мир і розвиток)” (2002 р., м. Харків), “Нове законодавство України та питання його застосування” (2003 р., м. Хар-ків), “Юридичні читання молодих вчених” (2004 р., м. Київ), “Актуальні проблеми правознавства” (2004 р., м. Харків). Деякі зі сформульованих у дисертації положень використовуються автором при проведенні практичних занять зі студентами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (2003-2005 р.).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження автором опубліковано 6 наукових ста-тей, 5 з яких – у виданнях, що визнаніВищою атестаційною комісією України фаховими для юри-дичних наук, а також тези 4 наукових доповідей і повідомлень.
Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які містять 10 підрозділів, висновків (до кожного розділу і до всієї роботи) і списку використаних джерел (415 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 227 сторінок, з них основного тексту – 191 сторінка.
Література та законодавство використані станом на 1 грудня 2004 року.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі міститься інформація, яка наведена вище при загальній характеристиці роботи.
Розділ I “Поняття і ознаки підбурювання до злочину” складається з трьох підрозділів, які містять п'ять пунктів, і висновків. При визначенні понять “підбурювач” і “підбурювання” дисе-ртант виходить з того, що підбурювач – вид співучасника злочину, якому притаманні як ознаки суб'єкта злочину, так і ознаки, що характеризують його участь (роль) у спільному злочині. Підбу-рювання – вид діяльності (участі) співучасника у злочині, яка характеризується певними об’єктивними та суб’єктивними ознаками.
Підрозділ 1.1. “Об'єктивні ознаки підбурювання до злочину” присвячений дослідженню діяння і способів підбурювання.
Автор дійшов висновку, що підбурювання – це діяльність співучасника, яка характеризу-ється впливом однієї особи на свідомість і волю іншої з метою збудження в неї наміру (прагнення, бажання, рішучості) вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні. Дисертант поділяє позицію, згідно з якою діяльність підбурювача завжди характеризується активною формою поведінки, а дії підбурювача обов’язково передувають виникненню наміру на вчинення злочину у схиленої ним особи.
Підбурювання пов'язане зі схилянням особи до вчинення або до участі у вчиненні конкрет-ного злочину, однак проведене дослідження свідчить, що підбурювання не виключається й тоді коли фактичні та юридичні ознаки цього злочину не конкретизовані підбурювачем. Крім того, підбурювач може схилити як до виконання певної ролі у спільному злочині, так і без зазначення такої.
У низці випадків схиляння до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину при-пускає надання підбурювачем співучаснику певної інформації, без якої вчинення злочину немож-ливо (наприклад, підбурювач схиляє співучасника до вбивства і надає йому адресу, за якою меш-кає потерпілий). Але надання такої інформації може визнаватися підбурюванням лише за умови, якщо доведення її до відома співучасника не виходить за межі його схиляння до вчинення цього злочину.
У роботі відстоюється позиція про те, що діяльність підбурювача завжди звернена або до конкретної особи, або до групи осіб, кожна з яких обов'язково має відповідати встановленим у законі ознакам суб'єкта злочину. Підбурювач може схилити до злочину кожного зі співучасників, які беруть участь у спільному його вчиненні: виконавця (співвиконавця), організатора, пособника. Такою особою може бути й інший підбурювач, якщо у спільному злочині їх декілька. Оскільки лише виконавець (співвиконавець) безпосередньо (повністю або частково) здійснює об'єктивну сторону злочину, його схиляння до злочину необхідно розглядати як підбурювання до вчинення злочину, а збудження рішучості взяти участь у злочинному діянні інших співучасників – як підбу-рювання до участі у вчиненні злочину.
В дисертації стверджується, що схиляння до злочину групи осіб можливе як шляхом впливу на всіх членів групи в цілому, так і лише на одного з її учасників. Але в останньому випадку обо-в'язковою умовою визнання такої діяльності підбурюванням є усвідомлення підбурювачем тієї обставини, що, впливаючи на одного із членів групи, він схиляє до злочину всіх її учасників. Такі ситуації пропонується розглядати як посереднє підбурювання.
У роботі докладно досліджується питання про способи підбурювання. Незважаючи на те, що вони носять досить різноманітний характер, ідея закріпити безпосередньо в законі (ч. 4 ст. 27 КК), на думку дисертанта, може бути оцінена позитивно, бо свідчить про прагнення на законодав-чому рівні відмежувати діяльність підбурювача від суміжних діянь. Водночас автор обґрунтовує позицію, згідно з якою вказівка лише на деякі з усіх можливих способів підбурювання не виправ-довує ідею конкретизації діяльності підбурювача і не характеризує повною мірою механізм його впливу на співучасника. Крім того, використаний законодавчий прийом закріплення способів під-бурювання проведено з порушенням правил класифікації. Дисертантом відстоюється позиція про доцільність поділу всієї сукупності способів підбурювання на способи переконання і примусу, а також стверджується, що прийоми, які може використовувати підбурювач для здійснення своєї злочинної ролі, є значно ширшими, ніж безпосередньо способи підбурювання. У зв'язку з цим пропонується виділити поряд зі способами підбурювання у власному сенсі (способи схиляння, які породжують у суб'єкта намір вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні), ще й такі прийо-ми впливу на співучасника, які лише забезпечують його схиляння до злочину, тобто сприяють ре-алізації способу підбурювання у власному сенсі.
У дисертації досліджується й питання про об'єктивні межі діяльності підбурювача і обґрун-товується думка, що початковим моментом підбурювання є дія, спрямована на схиляння співучас-ника до вчинення злочину. Проте діяльність підбурювача не обмежуються лише власне підбурю-вальницькими діями, які свідчать про виникнення у схиленого співучасника наміру (бажання, рі-шучості) вчинити злочин (взяти участь у його вчиненні), а й характеризується тим злочином, до якого схилив співучасника підбурювач. Перший момент дає підставу визнати особу підбурюва-чем, а другий – визначає стадію вчинення злочину у співучасті.
Підрозділ 1.2. “Суб'єктивні ознаки підбурювання до злочину” містить три пункти. Поді-ляючи точку зору про можливість тільки умисного підбурювання до злочину, дисертант аналізує допустимість підбурювання з непрямим умислом. Оскільки закон (ст. 26 КК) вказує на умисну участь у вчиненні умисного злочину, а діяльність підбурювача полягає не лише у схилянні іншого співучасника до злочину, а й має результатом вчинення цього злочину, дисертант обґрунтовує, що вина підбурювача може встановлюватися як до самого факту його участі у спільному злочині, так і до наслідків цього злочину. Такий підхід дає підстави для висновку, що схиляння до злочину мо-жливе лише з прямим умислом, а психічне ставлення підбурювача до наслідків спільно вчиненого злочину може полягати як у прямому, так і в непрямому умислі. Підбурювання до злочинів з фор-мальним складом здійснюється лише з прямим умислом.
Аналіз суб'єктивних ознак діяльності підбурювача зумовлює й постановку питання про ха-рактер суб'єктивного зв'язку, що виникає між підбурювачем та іншими співучасниками. Автор стверджує, що вирішення цієї проблеми залежить, насамперед, не від виду суб’єктивного звязку між співучасниками (односторонній, двосторонній, багатосторонній), а від установлення такої мінімальної взаємної поінформованості підбурювача й інших співучасників, яка полягає в усвідо-мленні: 1) підбурювачем суспільно небезпечного характеру як власних дій, так і діяння виконавця; 2) іншим співучасником того, що рішучість на вчинення злочину (участь у ньому) в нього виникла завдяки діям підбурювача.
В роботі відзначається, що хоча мотив і мета не мають принципового значення для визнан-ня особи підбурювачем, однак їх точне встановлення визначає механізм схиляння співучасника до злочину і впливає на кваліфікацію вчиненого та індивідуалізацію покарання. При цьому дисертант відстоює думку, що якщо мотив чи мета виступають як ознаки, що впливають на кваліфікацію діяння виконавця, то вони ставляться в вину лише тим співучасникам злочину, які усвідомлювали їх наявність. У зв'язку з цим доводиться необґрунтованість ставлення у вину підбурювачу такої кваліфікуючої ознаки складу злочину, яка відсутня в діянні виконавця.
У підрозділі 1.3. “Відмежування підбурювання до злочину від діяльності інших спів-учасників” автор доводить, що критерієм такого відмежування виступає та роль (функція), яку виконує кожен з учасників у спільному злочині. У дисертації робиться висновок, що встановлення факту схиляння є необхідною й водночас достатньою підставою для визнання особи підбурюва-чем. Тому наявність у діях співучасника будь-яких інших ознак, які не властиві функціям підбу-рювача, не охоплюється підбурюванням і свідчить або про виконання особою ролі організатора, або про здійснення нею поряд із роллю підбурювача ще й іншої ролі – співвиконавця і/або пособ-ника. Якщо підбурювач у спільно вчиненому злочині одночасно виконує декілька ролей, це, на думку автора, повинно знайти відображення у кваліфікації його діяння шляхом вказівки на всі відповідні частини ст. 27 КК.
На підставі проведеного дослідження дисертант пропонує дати таке визначення підбурюва-ча в КК: “Підбурювачем є особа, яка шляхом переконання або/і примусу схилила іншого співучас-ника до вчинення злочину або участі у його вчиненні”.
Другий розділ “Спеціальні питання відповідальності за підбурювання до злочину” складається із семи підрозділів і висновків до розділу.
У підрозділі 2.1. “Підбурювання до злочину і посереднє виконання” з урахуванням ана-лізу законодавства і теоретичних положень робиться висновок, що посереднім виконанням злочи-ну слід визнавати використання для його вчинення лише такої особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне, внаслідок відсутності у цьому діянні ознак складу злочину. Аналіз мо-жливих ситуацій, за наявності яких особа не підлягає кримінальній відповідальності, свідчить, що посереднім виконанням слід визнавати лише такі випадки, коли для вчинення злочину використо-вується особа, яка: а) не відповідає ознакам суб'єкта злочину; б) діє невинувато; в) діє за наявнос-ті обставин, що виключають злочинність діяння. У таких ситуаціях особа, яка фактично викону-вала роль підбурювача, підлягає відповідальності за вчинення злочину як виконавець (співвикона-вець) за умови, що вона відповідає ознакам суб'єкта (спеціального суб'єкта) цього злочину.
Відзначається, що в науці кримінального права тривалий час дискусійним залишається пи-тання про кваліфікацію дій підбурювача, який схилив до вчинення злочину особу, помилково вва-жаючи при цьому, що остання відповідає ознакам суб'єкта злочину. Проаналізувавши існуючі під-ходи, дисертант аргументує свою незгоду із запропонованими рішеннями цього питання й обґрун-товує можливість встановлення юридичної фікції, відповідно до якої посереднім виконанням слід визнавати і ситуації, коли підбурювач схиляє до злочину особу, лише помилково вважаючи, що вона відповідає ознакам суб'єкта злочину. У цьому зв'язку піддається критиці позиція криміналіс-тів, які вважають можливим вирішувати питання про відповідальність таких осіб за правилами про співучасть у злочині.
У підрозділі 2.2. “Невдале підбурювання до злочину” автор аналізує позиції щодо питан-ня визнання підбурювання невдалим і приходить до висновку, що в науці кримінального права невдале підбурювання розглядається у двох аспектах: 1) у вузькому сенсі – коли підбурювачу не вдалося викликати рішучість на вчинення злочину в іншої особи; 2) в широкому сенсі – коли зло-чин, до вчинення якого схилив підбурювач іншого співучасника, не було доведено до кінця. В ро-боті аргументується позиція, відповідно до якої підбурювання слід визнавати невдалим лише за умови, якщо діяльність підбурювача, яка була спрямована на схиляння особи до злочину, не вда-лася у зв'язку з відхиленням потенційним співучасником пропозиції підбурювача вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні.
Дисертант поділяє точку зору криміналістів, які пропонують розглядати дії невдалого під-бурювача як готування до злочину й аргументує незгоду з іншими пропозиціями щодо кваліфікації дій такого співучасника як замах на підбурювання, готування до співучасті, замах на співучасть тощо. При цьому відзначається, що у тих випадках, коли співучасть є основною (кваліфікуючою) ознакою складу злочину, ця обставина підлягає врахуванню при кваліфікації дій невдалого підбу-рювача. Вказівка ж у формулі кваліфікації ще й на ч. 4 ст. 27 КК тут не потрібна, оскільки роль підбурювачем у цьому випадку виконана не була.
У підрозділі 2.3. “Підбурювання до злочину зі спеціальним суб'єктом” автор звертає увагу на те, що підбурювач може не відповідати ознакам такого суб'єкта. Водночас схилити до вчинення такого злочину (виконання його об'єктивної сторони) він може лише особу, яка відпові-дає ознакам спеціального суб'єкта (за винятком деяких випадків співвиконавства), а збудити рішу-чість взяти участь у вчиненні злочину, тобто схилити до спільної участі в ньому, може й особу, яка не характеризується ознаками такого суб'єкта.
Розглядаючи питання про відповідальність підбурювача до злочину зі спеціальним суб'єк-том, дисертант наводить додаткові аргументи на підтримку положення, згідно з яким ознаки спе-ціального суб'єкта, що характеризують особу співучасника, враховуються при кваліфікації дій ли-ше цього співучасника. Ознаки ж, що характеризують тяжкість спільно вчиненого злочину, врахо-вуються при кваліфікації дій лише того співучасника, який усвідомлював їх наявність.
Підрозділ 2.4. “Підбурювання до злочину й ексцес співучасника”. Спираючись на зага-льновизнане поняття ексцесу, автор вважає, що він може бути пов’язаний з виходом співучасника за межі: 1) тієї ролі, яка була узгоджена з підбурювачем (виконання поряд із обумовленою ще й ролі іншого співучасника чи виконання іншої ролі замість тієї, до здійснення якої схилив його під-бурювач); 2) злочинного діяння, узгодженого з підбурювачем; 3) як ролі, так і діяння, узгоджених з підбурювачем (так званий “змішаний” ексцес).
Ґрунтуючись на тому, що відповідальність підбурювача при ексцесі співучасника визнача-ється за принципом суб'єктивного ставлення в вину, тобто відповідно до спрямованості та змісту його умислу, висловлюється думка, згідно з якою кваліфікація дій підбурювача залежить не від виду ексцесу (кількісний або якісний), а визначається моментом припинення (стадією) того злочи-ну, до якого схилив підбурювач будь-кого зі співучасників і об'єктивну сторону якого (повністю або частково) здійснив виконавець.
Розвиваючи ці положення, автор приходить до висновку, що стосовно діяльності підбурю-вача доцільно виділяти такі види ексцесу: 1) вчинення діяння, яке виходить за межі змісту домов-леності та містить хоча б одну ознаку, яка має кримінально-правове значення (наприклад, підбу-рювач схилив до крадіжки у значних розмірах, а виконавець вчинив крадіжку в особливо великих розмірах); 2) вчинення діяння, яке не містить принаймні однієї з ознак складу злочину, до якого схилив підбурювач (підбурювач схилив до вчиненння грабежу, а виконавець вчинив крадіжку).
Підрозділ 2.5. “Особливості добровільної відмови підбурювача до злочину”. Спираю-чись на положення ст. 31 КК, автор доходить висновку, що добровільна відмова підбурювача мо-же полягати у двох формах: а) відвернення вчинення злочину; б) своєчасне повідомлення відпові-дним органам про злочин, що готується або вчиняється.
Відвернути вчинення злочину підбурювач може шляхом як безпосереднього впливу на співучасників, так і вчиненням діяння, яке виключає можливість доведення злочину до кінця ін-шими співучасниками. За такої форми добровільної відмови дії підбурювача, як правило, мають бути активними. Водночас, аргументується положення згідно з яким, якщо вирішальною умовою вчинення злочину є надання такої інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за відсу-тності якої злочин не може бути вчинено, то добровільна відмова підбурювача може полягати й у пасивній поведінці – бездіяльності.
Обґрунтовується положення про те, що така форма добровільної відмови підбурювача, як своєчасне повідомлення ним про злочин, що готується або вчиняється, повинна характеризуватися певними ознаками: 1) вона здійснюється лише шляхом активної поведінки – дії; 2) ці дії носять інформаційний (а не фізичний) характер і вчиняються у вигляді повідомлення; 3) це повідомлення може бути здійснено як власне підбурювачем, так й іншими особами на його прохання та від його імені; 4) за своїм змістом воно має бути повним, тобто таким, яке містить інформацію необхідну і достатню для припинення злочину, що готується або вчиняється; 5) повідомлення спрямовується на певну адресу – до правоохоронних органів; 6) воно має бути зроблено у певний час – своєчасно.
Автор приходить до висновку, що якщо зроблене підбурювачем повідомлення відповідало зазначеним ознакам, але, не зважаючи на це, злочин не було відвернуто, тому що правоохоронний орган не прийняв достатніх і своєчасних заходів для його припинення, визнання відмови підбурю-вача добровільною не виключається.
У дисертації аналізується також можливість добровільної відмови при провокації злочину.
В підрозділі 2.6. “Індивідуалізація покарання за підбурювання до злочину” зазначається, що при призначенні покарання підбурювачу суд має керуватися не лише загальними засадами призначення покарання (статті 65, 66 і 67 КК), а й спеціальними положеннями щодо його індивідуалізації, до яких, перш за все, належать вимоги ст. 68 КК про необхідність врахування характеру та ступеня участі співучасника у спільному злочині. Автор висловлює думку, що врахування характеру участі визначає юридичну оцінку дій співучасника у спільному злочині, а ступеня участі – оцінку фактичного внеску підбурювача у спільне вчинення злочину. У зв'язку з цим відстоюється позиція, що характер участі підбурювача у злочині в усіх випадках однаковий, тоді як ступінь участі в кожному конкретному випадку є різною. На підставі цього формулюється висновок, що характер участі підбурювача у злочині виступає лише певним орієнтиром для призначення покарання, а конкретна його міра має визначатися на підставі врахування ступеня участі у злочині, який характеризується обсягом та інтенсивністю діяльності співучасника при здійсненні своєї ролі (спосіб, кількість схилених співучасників, ініціатива тощо).
Підрозділ 2.7. “Спеціальні види підбурювання до злочину в Особливій частині КК”. В ньому доводиться, що в деяких нормах Особливої частини КК встановлена відповідальність за діяння, які за своїми змістом і формою (об'єктивними та суб'єктивними ознаками) мають певну схожість з діяльністю підбурювача до злочину. До них належать: а) так звані спеціальні види під-бурювання (підбурювання до злочину, яке криміналізоване як самостійний склад злочину, напри-клад, статті 300, 301, 303 КК); б) діяння, що мають лише зовнішню подібність з підбурюванням, але не є таким внаслідок відсутності хоча б однієї з ознак, властивих підбурюванню (наприклад, статті 120, 323, 436 КК); в) склади злочинів, які за своїм змістом є ширшими, ніж підбурювання до конкретного злочину (п. 11 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121 КК, ст. 370, ст. 304 КК.
Як результат дослідження формулюються рекомендації щодо кваліфікації зазначених діянь, а також висловлюються пропозиції з удосконалення відповідних норм КК та практики їх застосу-вання.
ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання – формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо сутності діяльності підбу-рювача та питань його відповідальності, які мають теоретичне та прикладне значення:
1. Підбурюванням є діяльність співучасника, яка характеризується впливом однієї особи на свідомість і волю іншої з метою збудження у неї наміру (прагнення, бажання, рішучості) вчинити злочин або взяти участь у спільному його вчиненні. Діяльність підбурювача характеризується ак-тивною формою поведінки і передує виникненню наміру на вчинення злочину у схиленої ним особи.
2. Підбурювання до злочину полягає у схилянні співучасника до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину, але воно не виключається й тоді, коли фактичні та юридичні озна-ки цього злочину навіть не конкретизовані підбурювачем.
3. Підбурювач схиляє виконавця до вчинення злочину, а інших – співучасників до участі у його вчиненні. При схилянні до злочину групи осіб підбурювання можливе як шляхом впливу на всіх її учасників, так і на одного з її членів. В останньому випадку підбурювач повинен усвідом-лювати, що схиляє до злочину саме групу осіб.
4. Для розкриття змісту підбурювальницької діяльності у законі найбільш обґрунтованим є поділ усієї сукупності способів підбурювання на способи переконання і примусу.
5. Діяльність підбурювача не обмежується лише схилянням до злочину (власні дії підбурю-вача), а й охоплює собою той злочин, який вчинений завдяки цьому схилянню. Установлення фак-ту схиляння необхідно й водночас достатньо для визнання особи підбурювачем.
6. Вина підбурювача може характеризуватися різним його психічним ставленням до влас-них дій (лише прямий умисел), і до наслідків злочину, вчиненого у співучасті (як прямий, так і непрямий умисел).
7. Спільність умислу при співучасті визначається не стільки наявністю одностороннього, двостороннього або багатостороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками, скільки встано-вленням мінімальної взаємної поінформованості співучасників.
8. Визнання особи посереднім виконавцем має бути обмежено лише випадками викорис-тання для вчинення злочину особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок відсу-тності в її діянні ознак складу злочину.
9. Підбурювання треба визнавати невдалим, якщо діяльність, спрямована на схиляння до злочину, не вдалася у зв'язку з відхиленням потенційним співучасником пропозиції підбурювача вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні.
10. Схилити до вчинення злочину зі спеціальним суб’єктом можна лише особу, яка відпові-дає ознакам такого суб'єкта (за винятком деяких випадків співвиконавства), а збудити рішучість взяти участь у вчиненні злочину можна й у особи, якій не притаманні ознаки спеціального суб'єк-та.
11. Питання про відповідальність підбурювача вирішується залежно від моменту припи-нення реалізації умислу, який виник внаслідок схиляння, тобто від тієї стадії на якій злочин було припинено. У зв’язку з цим вид ексцесу (кількісний або якісний) не має значення для кваліфікації дій підбурювача.
12. Відвернення вчинення злочину як форма добровільної відмови підбурювача, може здій-снюватися як шляхом безпосереднього впливу на співучасників, так і вчиненням діяння, яке ви-ключає можливість доведення злочину до кінця іншими співучасниками.
Така форма добровільної відмови підбурювача, як своєчасне повідомлення ним про злочин, що готується або вчиняється, має характеризуватися певними ознаками: 1) вона здійснюється ли-ше шляхом активної поведінки – дії; 2) ці дії носять інформаційний (а не фізичний) характер і вчиняються у вигляді повідомлення; 3) це повідомлення може бути здійснено як власне підбурю-вачем, так й іншими особами на його прохання та від його імені; 4) за своїм змістом воно має бути повним, тобто таким, яке містить інформацію необхідну і достатню для припинення злочину, що готується або вчиняється; 5) повідомлення спрямовується на певну адресу – до правоохоронних органів; 6) воно має бути зроблено у певний час – своєчасно.
Якщо вирішальною умовою вчинення злочину є надання такої інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за відсутності якої злочин не може бути вчинено, то добровільна відмо-ва підбурювача може полягати й у пасивній поведінці – бездіяльності.
13. Характер участі підбурювача в злочині (юридична оцінка його ролі) виступає лише пев-ним орієнтиром для визначення покарання, а конкретна його міра повинна обиратися на підставі врахування ступеня участі у злочині – фактичного внеску у спільний злочин.
14. У тексті дисертації висловлені пропозиції щодо удосконалення положень КК України в частині регламентації питань відповідальності підбурювача. Зокрема пропонується:
а) визначити поняття підбурювач у такий спосіб: “Підбурювачем є особа, яка шляхом пере-конання або/і примусу схилила іншого співучасника до вчинення злочину або участі у його вчи-ненні”;
б) доповнити ст. 29 КК положенням про те, що: “при здійсненні співучасником декількох ролей, передбачених відповідними частинами статті 27 цього Кодексу, його дії підлягають квалі-фікації за відповідними частинами статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає відповідальність за злочин, вчинений виконавцем”;
в) уточнити положення ч. 2 ст. 27 КК про те, що посереднє заподіяння має місце не просто при використанні для вчинення злочину особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене діяння, а саме за відсутності в цьому діянні ознак складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК;
г) закріпити в КК положення про відповідальність невдалого підбурювача: “Особа, якій з незалежних від неї причин не вдалося схилити іншу особу до вчинення злочину або участі у його вчиненні, підлягає кримінальній відповідальності за готування до цього злочину”;
ґ) викласти ч. 2 ст. 31 КК у такій редакції: “Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні правоохоронні органи про злочин, що готується або вчиняється, якщо таке повідомлення створювало реальну можливість його припинення”.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
1. Ус О.В. Інститут співучасті в кримінальному законодавстві України: порівняльно-правовий аспект // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 59. – С. 115–121.
2. Ус О.В. Некоторые вопросы ответственности за подстрекательство // Право і безпека. – 2003. – № 2’3. – С. 148–152.
3. Ус О.В. Проблемы вины при подстрекательстве к преступлению // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 64. – С. 121–126.
4. Ус О.В. Объективные признаки подстрекательства // Проблеми законності: Респ. міжві-дом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 69. – С. 141–147.
5. Ус О.В. Підбурювання до злочину та ексцес співучасника // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. – Вип. 71. – С. 125–130.
6. Ус О.В. Удосконалення законодавства про відповідальність за корупцію в контексті між-народних зобов’язань України // Юрист України. – 2004. – № 2 (4). – С. 50–53.
7. Ус О.В. Деякі питання відповідальності за підбурювання до злочину зі спеціальним су-б'єктом // Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті (До міжнародного дня науки за мир і розвиток): Тези наук. доп. та повідом. учасників наук. конф. молодих учених / За ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – C. 140–142.
8. Ус О.В. Особливості добровільної відмови підбурювача // Нове законодавство України та питання його застосування: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів / За ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – C. 119–122.
9. Ус О.В. Подстрекательство и провокация взятки // Юридичні читання молодих вчених: Збірник матеріалів всеукраїнської наукової конференції 23–24 квітня 2004. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. – С. 289–291.
10. Ус О.В. Індивідуалізація покарання підбурювача до злочину // Актуальні проблеми пра-вознавства: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів / За ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – С. 132–135.
АНОТАЦІЇ
Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Національна юри-дична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2005.
Дисертація присвячена кримінально-правовим проблемам підбурювання до злочину. Дослі-джуються об'єктивні та суб'єктивні ознаки підбурювання до злочину, питання, пов'язані з відме-жуванням підбурювання від діяльності інших співучасників. Піддані теоретичному аналізу про-блеми кримінальної відповідальності підбурювача до злочину, кваліфікації його дій, звільнення від кримінальної відповідальності й індивідуалізації покарання. Встановлено і досліджено склади злочинів, що передбачені в Особливій частині КК, які за змістом і формою мають певну схожість з діяльністю підбурювача, сформульовані пропозиції щодо кваліфікації таких діянь. Запропоновано нове визначення поняття “підбурювач”, а також низка положень щодо вдосконалення криміналь-но-правових норм інституту співучасті й практики їх застосування.
Ключові слова: співучасть, співучасник, підбурювання, підбурювач, схиляння.
Ус О.В. Уголовная ответственность за подстрекательство к преступлению. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. – Харьков, 2005.
Диссертация посвящена уголовно-правовым проблемам подстрекательства к преступлению. В ней исследуются объективные и субъективные признаки подстрекательства, вопросы его отгра-ничения от иных видов соучастия, проблемы уголовной ответственности подстрекателя, квалифи-кации его действий, освобождения от уголовной ответственности и назначения наказания.
Работа основывается на том, что сущностью подстрекательства является воздействие одно-го лица на сознание и волю другого с целью возбуждения в нем намерения совершить преступле-ние или участвовать в совместном его совершении. Подстрекательство связано со склонением ли-ца к совершению или к участию в совершении конкретного преступления, однако проведенное исследование свидетельствует, что подстрекательство не исключается и тогда, когда фактические и юридические признаки этого преступления не конкретизированы подстрекателем. Обосновывае-тся целесообразность деления всей совокупности способов склонения на принуждающие и убеж-дающие. Объективные и субъективные признаки подстрекательства характеризуются с двух пози-ций – оценки собственно подстрекательских действий и того преступления, которое совершено под влиянием подстрекателя. Обосновывается возможность различного психического отношения подстрекателя к последствиям своего собственного деяния (прямой умысел) и последствиям пре-ступления, совершенного в соучастии (как прямой, так и косвенный умысел). Приводятся аргуме-нты в пользу того, что совместность умысла определяется не столько возможностью односторон-ней, двусторонней или многосторонней субъективной связи при соучастии, сколько установлени-ем минимальной взаимной осведомленности соучастников.
Исследованию подвергнуты специальные вопросы ответственности за подстрекательство, такие как эксцесс, неудавшееся подстрекательство и др. Выявлены и изучены составы преступле-ний, предусмотренные в Особенной части УК, которые по содержанию и форме имеют опреде-ленное сходство с подстрекательством к преступлению. Сформулированы предложения по квали-фикации таких деяний. Предложено новое определение понятия подстрекатель и высказаны реко-мендации по совершенствованию норм института соучастия.
Ключевые слова: соучастие, соучастник, подстрекательство, подстрекатель, склонение.
Us. O.V. Criminal liability for instigation to a crime. – Manuscript.
Thesis for a candidate’s of law degree in the field 12.00.08 – Сriminal law and Criminology, Сriminal and law of execution. – National Law Academy of Ukraine, named after Yaroslav Mudry. – Kharkiv, 2005.
The Thesis is dedicated to criminal and legal problems of instigation to a crime. The objective and subjective indications of instigation and the matters of delimination of instigation from other types of complicity have been researched in this work. The author has made a theoretical analysis of the problems of criminal liability of the instigator, qualification of his actions, release from criminal liability and individualization of the punishment.
Key words: complicity, accomplices, instigation, instigator, declension.
