Спеціальність: 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана у Львівському юридичному інституті МВС України

Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор, Грищук Віктор Климович, Львівський юридичний інститут МВС України, декан факультету економічної безпеки, завідуючий кафедрою кримінального права і кримінології

Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор, Костенко Олександр Миколайович, Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, завідувач відділом проблем кримінального права, кримінології та судоустрою

кандидат юридичних наук, Дячук Сергій Іванович, місцевий військовий суд Київського гарнізону, суддя

Провідна установа:
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра кримінального права і кримінології, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться 27.09. 2005 року о 14_ год. На засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 при Інституті держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розісланий 26.08. 2005 року

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор юридичних наук ______________________________ І.М. Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Сучасні умови розвитку України, орієнтація на побудову правової держави, на загальнолюдські цінності, прагнення відігравати активну роль на світовій арені, брати участь у міжнародних миротворчих місіях вимагають виведення усіх військових формувань України на якісно новий, європейський рівень. Для досягнення цієї мети проводиться активне реформування армії, успішне завершення якого неможливе без ефективних заходів протидії злочинам проти встановленого порядку несення військової служби (далі – військовим злочинам).
Злочини, пов’язані з ухиленням військовослужбовців від військової служби, належать до числа найбільш небезпечних військових злочинів. Вчиняючи їх, військовослужбовці тим самим грубо порушують ст. 65 Конституції України, вимоги Військової присяги та військову дисципліну, відповідно до яких захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України. За статистичними даними Верховного Суду України та Генеральної прокуратури України, в 1997 році за вчинення злочинів, пов’язаних із ухиленням військовослужбовців від військової служби, було засуджено 870 осіб, в 1998 році – 496 осіб, в 1999 році – 345 осіб, в 2000 році – 182 особи, в 2001 році – 134 особи, в 2002 році – 153 особи, в 2003 році – 139 осіб, а в 2004 році - 135 осіб. Зменшення кількості злочинів цієї категорії відбувається на фоні скорочення загальної чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань, а також зниження військової злочинності в цілому. Тим не менше, в структурі судимості злочини, пов’язані з ухиленням військовослужбовців від військової служби, продовжують залишатися найбільш поширеними. Справи цієї категорії становлять серед військових злочинів – 47 відсотків.
У теорії кримінального права проблеми відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби вивчались недостатньо. Як правило, такі дослідження проводились в межах характеристики військових злочинів або коментування чинного кримінального законодавства. Окремі аспекти відповідальності за цей злочин розглянуті в працях науковців X.М. Ахмєтшина, В.М. Бєлоконєва, В. В. Бондарєва, П.П. Богуцького, В.М. Борисенка, Ф.С. Бражніка, В.О. Бугаєва, Р.В. Гринька, С.І. Дячука, К.І. Єгорова, Р.В. Закомолдіна, О.К. Затєлєпіна, Г.Н. Ісаєва, М.І. Карпенка, Б.О. Кирися, В.М. Кудрявцева, І.П. Малахова, М.І. Мельника, В.О. Навроцького, М.І. Панова, А.В. Поліщука, Є.М. Самойлова, А.Г. Сапсая, В.Г. Сизранцева, А.А. Тер-Акопова, А.О. Толкаченка, М.І. Хавронюка, В.М. Чхіквадзе та інших. Але попри дослідження зазначених науковців, злочин, передбачений ст. 407 Кримінального кодексу України (далі – КК), залишився недостатньо вивченим на монографічному рівні – взаємопов’язаному і поглибленому аналізі всіх елементів його юридичного складу, особливостей призначення покарання за його вчинення.
Пленумом Верховного Суду України не було прийнято жодної постанови про судову практику в справах про військові злочини, де б розглядались питання кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби. Необхідність прийняття такої постанови є вкрай необхідною.
Внаслідок недостатнього теоретичного дослідження цієї проблеми серед науковців по-різному визначається безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 407 КК, не існує єдиної думки щодо змісту деяких ознак об’єктивної сторони даного посягання, конкретного кола осіб – суб’єктів самовільного залишення військової частини або місця служби, форми та виду вини, характерних для цього злочину, виникають також різні позиції щодо кваліфікації таких суспільно небезпечних діянь, а також щодо можливості призначення покарання за їх вчинення.
Крім того, потребує вдосконалення чинне кримінальне законодавство, що передбачає відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби.
Усе це викликає необхідність більш глибокого та повного теоретичного дослідження проблеми кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК, та формування конкретних пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства та практики його застосування.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі кримінального права і кримінології Львівського юридичного інституту МВС України у межах досліджень, що проводяться кафедрою з теми "Проблеми вдосконалення кримінального законодавства України та практики його застосування".
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування юридичних ознак складу злочину, передбаченого ст. 407 КК, особливостей застосування покарання за його вчинення, формування рекомендацій, спрямованих на удосконалення законодавства, що регламентує кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби та практики його застосування.
У зв’язку з цим, були поставлені наступні задачі:
- дослідити розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, що діяло в різні часи на українських землях, а також чинне кримінальне законодавство зарубіжних держав про відповідальність за цей злочин;
- дослідити родовий та безпосередній об’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби;
- проаналізувати ознаки об’єктивної сторони самовільного залишення військової частини або місця служби, його кваліфікуючі ознаки;
- з’ясувати коло осіб, які можуть бути суб’єктом цього злочину, визначити їх ознаки;
- проаналізувати ознаки, що характеризують суб’єктивну сторону досліджуваного злочину, визначити форму та вид вини, які можливі при його вчиненні;
- узагальнити слідчу та судову практику щодо застосування законодавства про кримінальну відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК;
- обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення ст. 407 КК та інших кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за суміжні злочини;
- виробити пропозиції щодо удосконалення практики застосування судами України законодавства в справах про злочини, передбачені ст. 407 КК.
Об’єктом дослідження є проблеми кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби.
Предметом дослідження є норми чинного українського та зарубіжного законодавства, а також того, що діяло раніше, практика застосування чинного українського законодавства, викладені в наявній монографічній й іншій спеціальній літературі положення, що стосуються досліджуваної проблематики.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять положення теорії пізнання та загальної теорії кримінального права. В процесі дослідження було використано наступні методи: історичний (у процесі дослідження розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби); логіко-граматичний (при встановленні змісту певних понять КК, зокрема, "бойова обстановка", "воєнний стан" тощо); аналітичний (наприклад, при доведенні або спростуванні того чи іншого положення); порівняльно-правовий (зокрема, при порівнянні окремих положень КК 2001 року з відповідними положеннями кримінальних кодексів зарубіжних країн чи КК 1960 року); статистичний (при використанні статистичних даних, узагальненні кримінальних справ тощо); системно-структурний і функціональний (при дослідженні родового об’єкта військових злочинів та безпосереднього об’єкта самовільного залишення військової частини або місця служби).
Під час роботи над дисертацією було вивчено та узагальнено 218 кримінальних справ про злочин, передбачений ст. 407 КК, розглянутих військовими судами України, статистичні дані Генеральної прокуратури України, Військової колегії Верховного Суду України, використано й особистий досвід роботи автора в органах військової прокуратури.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні дослідженням питань кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби. Внаслідок проведеного наукового дослідження сформульовані основні положення, в яких конкретизуються елементи новизни дисертації, що виносяться на захист:
- уточнено поняття безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 407 КК. Обґрунтовано, що ним є суспільні відносини, які виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби. У зв’язку із цим, вперше зроблено висновок про те, що злочин, передбачений ст. 407 КК та дезертирство посягають на різні безпосередні об’єкти;
- наведено додаткові аргументи на користь того, що бойова обстановка, яка є кваліфікуючою ознакою самовільного залишення військової частини або місця служби, може виникнути в мирний час, зокрема, під час виконання своїх обов’язків військовослужбовцями українських миротворчих контингентів;
- додатково арґументовано, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 407 КК, не є військовополонені інших держав, військовозобов’язані під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів, а також особи, які призвані на військову службу або перебувають на ній незаконно;
- додатково обґрунтовано, що для злочину, передбаченого ст. 407 КК, характерний виключно прямий умисел. Самовільне залишення військової частини або місця служби не може бути вчиненим з непрямим умислом або з необережності;
- наведено додаткові арґументи на користь того, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 407 КК не можна визначати форму та вид вини в залежності від бажання чи небажання винного ухилятися від військової служби протягом певного проміжку часу, в залежності від психічного ставлення до інших ознак об’єктивної сторони, а також не можна застосовувати концепцію злочинів з двома формами вини для того, щоб з’ясувати ставлення військовослужбовця до тривалості ухилення від військової служби, оскільки бажання, як ознака умислу при самовільному залишенні військової частини або місця служби, належить лише до суспільно небезпечного діяння;
- вперше аргументовано неможливість переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті, в порядку, передбаченому ст. 69 КК, у випадку призначення покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 407 КК;
- додатково обґрунтовано, що родовим об’єктом військових злочинів є суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку несення або проходження військової служби. У зв’язку з цим, запропоновано найменувати Розділ ХІХ КК наступним чином: "Злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби (військові злочини)";
- вперше обґрунтовано необхідність зміни назви ст. 407 КК на "Самовільна відсутність у військовій частині або на місці служби", оскільки нинішня назва ст. 407 КК не характеризує усі способи вчинення цього злочину;
- додатково доведено висновок, що самовільне залишення військовослужбовцем поля бою, у зв’язку з допущеною законодавцем логічною помилкою, може бути кваліфіковане як за ч. 4 ст. 407 КК, так і за ст. 429 КК. Тому, пропонується вилучити із назви та диспозиції ст. 429 КК слова: "самовільне залишення поля бою під час бою";
- обґрунтовано, що покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років не відповідає суспільній небезпеці злочину, передбаченого ч. 3 ст. 407 КК. Пропонується додатково ввести у санкцію ч. 3 ст. 407 КК такі основні види покарань, як тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців на строк до двох років та службові обмеження для військовослужбовців на строк до двох років.
Практичне значення одержаних результатів. Одержані в ході виконання дисертації результати мають як практично-прикладне, так і теоретичне значення. Використання наукових результатів дослідження може здійснюватися при подальшому удосконаленні чинного кримінального законодавства. Положення, що викладені у дисертації, можуть бути використані безпосередньо у правозастосуванні, а також Верховним Судом України при виробленні рекомендацій щодо практики застосування кримінального закону про відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби. Результати дослідження можуть застосовуватися у навчальному процесі при викладенні курсу Особливої частини кримінального права України. Крім цього, матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних програм, лекційних курсів, методичної літератури, при правовій підготовці службових осіб органів військової юстиції. Розроблені положення щодо кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби можуть бути використані для подальших досліджень проблем кримінальної відповідальності за військові злочини. Пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби та практику його застосування були направлені до Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України та Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, які дали позитивну оцінку внесених автором пропозицій та повідомили, що вони будуть враховані при підготовці проектів змін і доповнень до КК та виробленні роз’яснень Пленуму Верховного Суду України (Листи першого заступника голови Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності № 06-19/14-698 від 25.05.2004 р. та заступника голови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України № 345/12 від 14.06.2005 р.).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались і обговорювались на кафедрі кримінального права і кримінології Львівського юридичного інституту МВС, на шостій та дев’ятій регіональних науково-практичних конференціях "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (м. Львів, 8-9 лютого 2000 року та 13-14 лютого 2003 року), на міжнародній науковій конференції “Проблеми коментування кримінального закону” (м. Львів, 2-3 квітня 2004 року), а також на міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми вдосконалення практики застосування кримінально-правових засобів протидії злочинності органами внутрішніх справ” (м. Львів, 30 вересня 2004 року).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані у шести працях, з них п’ять статей, які надруковані в збірниках наукових праць, що входять до переліку фахових юридичних видань та одні тези виступу на науково-практичній конференції.
Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (254 найменування), двох додатків.
Загальний обсяг дисертації становить 217 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел – 25 сторінок, 2 додатки на 2 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, задачі, об’єкт та предмет дослідження, його наукова новизна, положення, що виносяться на захист, практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження.
У Розділ 1 "Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, що було чинним на українських землях" аналізуються питання кримінальної відповідальності за цей злочин за Литовськими Статутами 1529, 1566, 1588 років, “Артикулом воинским с кратким толкованием” 1716 року, “Морским уставом” 1720 року, “Правами, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року, “Полевим уголовным уложением для Большой Действующей армии” 1812 року, “Уставом Военно-уголовным” 1839 року, “Воинским уставом о наказаниях” 1869 року із змінами та доповненнями, що приймались на різних історичних етапах, нормативними актами радянської держави. Увага приділяється розвитку законодавства про відповідальність за злочини, пов’язані із ухиленням від військової служби, на різних етапах становлення української державності, зокрема, під час існування козацької держави та української держави 1917 1920 років.
Автор робить висновки, що історія розвитку військово-кримінального законодавства тісно пов’язана із становленням армії в державі. Як законодавство в цілому з’являється і розвивається разом з виникненням і становленням держави, так і військове законодавство з його обов’язковою складовою – кримінально-правовою частиною – тісно пов’язано із створенням збройних сил – важливого атрибута держави.
Зазначається, що питання кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби, в різні часи вирішувалось по різному. Так, в Київській Русі, на ранньому етапі розвитку держави, не було необхідності в існуванні законодавства про відповідальність за ухилення від військової служби. Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані з ухиленнями від військової служби, з’являється із прийняттям Литовського Статуту 1529 року, коли військова служба стала повинністю. Першим нормативним актом, який на законодавчому рівні закріпив відповідальність усіх верств населення за вчинення злочинів, пов’язаних з ухиленням від військової служби, став “Артикул воинский с кратким толкованием”, передумовами прийняття якого була необхідність у створенні нової, боєздатної, регулярної армії та побудові військово-морського флоту.
Дисертант відзначає, що особливістю становлення кримінально-правових норм про відповідальність за ухилення від військової служби на українських землях було те, що Україна значний проміжок часу перебувала під владою різних держав, зокрема, Литви, Польщі та Росії. Це не могло не вплинути на зміст її військово-кримінального законодавства. Однак, становлення військово-кримінального законодавства України не слід ототожнювати з історією розвитку кримінального законодавства цих держав. У різні часи відповідальність за ухилення від військової служби в Україні передбачалась нормами національного права.
У Розділі 2 "Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби за законодавством зарубіжних держав" досліджується діюче кримінальне законодавство зарубіжних держав, що передбачає кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби та суміжні злочини. З цією метою були вивчені Закон про Армію, Керівництво по військовому праву, Закон про Резерв Збройних Сил Великобританії, Єдиний кодекс військової юстиції США, Кодекс військової юстиції Франції, Військово-кримінальний закон ФРН, Кримінальні кодекси КНР, Російської Федерації, Швеції, Данії, Республіки Болгарія, Естонської республіки, Азербайджанської Республіки та Республіки Казахстан, кримінальний закон Латвійської республіки.
Автор стверджує, що невід’ємною частиною кримінального законодавства кожної країни є норми, що встановлюють відповідальність військовослужбовців за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби. Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані із самовільним залишенням військової частини або місця служби, передбачається або військово-кримінальними законами (США, Франція, ФРН), або розділом про злочини військовослужбовців у законах про організацію дисципліни в різних видах військ (Великобританія), або розділом про військові злочини кримінальних кодексів (законів) держав (КНР, Швеція, Данія, Республіка Болгарія, Естонська республіка, Латвійська республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Казахстан).
Зроблено висновок, що в різних країнах по-різному оцінюється характер суспільної небезпеки злочинів, пов’язаних із залишенням військової служби. В деяких країнах передбачено кримінальну відповідальність лише за дезертирство з обставинами, що обтяжують покарання або у воєнний час. В цей же час, в інших державах, будь-яка особа, що ухиляється від військової служби понад одну добу, може бути піддана позбавленню волі на тривалі терміни.
Також, як зазначає дисертант, за різними критеріями проводиться розмежування між суміжними злочинами, пов’язаними із самовільною відсутністю на службі. Так, у Великобританії, США, ФРН, Російській Федерації, КНР та Латвійській республіці, самовільне залишення військової служби чи неявка на службу з метою взагалі ухилитися від неї, є дезертирством. Кримінальний кодекс Республіки Болгарія не вживає терміну дезертирство, хоча передбачає склад злочину, що відповідає складу дезертирству. Відповідно до Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки, дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три місяці, а також ті ж діяння, вчинені з метою взагалі ухилитися від служби незалежно від тривалості. У Франції будь-яке самовільне залишення військової частини або місця служби, є дезертирством. У Швеції будь-який військовослужбовець, який ухиляється від військової служби після оголошення стану війни, є дезертиром незалежно від строку ухилення.
Розділ 3 "Юридичний аналіз складу самовільного залишення військової частини або місця служби" складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 "Об’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби" автор підтримує позицію науковців, які вважають, що об’єктом злочину є суспільні відносини.
Розглядаючи питання про родовий об’єкт військових злочинів, автор виходить з того, що ним є суспільні відносини, які виникають із встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби. У зв’язку із цим пропонується перейменувати Розділ ХІХ КК наступним чином: "Злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби".
Безпосереднім об’єктом самовільного залишення військової частини або місця служби визначаються суспільні відносини, що виникають із встановленого порядку перебування у військовій частині або на місця служби, оскільки саме цим відносинам, на думку автора, безпосередньо заподіюється шкода. Автор зазначає, що вчиняючи злочин, передбачений ст. 407 КК, винний також посягає й на порядок проходження військової служби, однак, порушення цього порядку характерно для цілої групи військових злочинів.
Дисертант не погоджується з позицією, що самовільне залишення військової частини або місця служби та дезертирство посягають на один й той же безпосередній об’єкт. На думку автора, безпосередній об’єкт дезертирства є більш ширшим за змістом, ніж безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 407 КК. Безпосереднім об’єктом дезертирства називаються суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців на військовій службі.
Визнаючи об’єктом кримінально-правової охорони ст. 407 КК суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби, дисертант робить висновок, що на ті ж суспільні відносини посягає самовільне залишення поля бою під час бою – діяння, передбачене ст. 429 КК. Самовільне залишення поля бою під час бою є нічим іншим як самовільним залишенням місця служби в бойовій обстановці, відповідальність за яке передбачена ч. 4 ст. 407 КК. У зв’язку з цим, дисертант пропонує виключити із назви та диспозиції ст. 429 КК слова “самовільне залишення поля бою під час бою”.
Розглядаючи питання про безпосередній об’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби, автор вперше досліджує структуру суспільного відношення, на яке посягає даний злочин. Відзначається, що елементами цих суспільних відносин є суб’єкти відносин, тобто військовослужбовець та держава, між якими виникають зазначені відносини; предмет відносин, тобто встановлений законодавством порядок перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби; а також соціальний зв’язок, тобто права та обов’язки між суб’єктами відносин, що виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби.
У підрозділі 3.2 "Об’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби" зазначається, що злочин, передбачений ст. 407 КК, є триваючим із формальним складом. Встановлюється момент початку та закінчення самовільного залишення військової частини або місця служби. Характеризуються усі ознаки об’єктивної сторони цього злочину.
Автор стверджує, що злочин, передбачений ст. 407 КК, може бути вчиненим двома способами: шляхом самовільного залишення військової частини або місця служби та шляхом нез’явлення вчасно без поважних причин на службу. Проводиться розмежування між цими двома способами вчинення злочину. Автор приходить до висновку, що в нинішньому найменуванні ст. 407 КК вказаний лише один із способів вчинення цього злочину, а саме “самовільне залишення військової частини або місця служби”, що є неповним та неточним. У зв’язку з цим пропонується змінити назву ст. 407 КК наступним чином: “самовільна відсутність військовослужбовців у військовій частині або на місці служби”.
Зазначається, що самовільним є таке залишення військової частини або місця служби, яке вчиняється винним неправомірно та без дозволу його прямого або безпосереднього начальника. Залишення військової частини або місця служби із дозволу такого начальника винного, навіть якщо він й не володіє таким правом, хоч і є неправомірним, але не самовільним, а тому такі дії не містять складу злочину, передбаченого ст. 407 КК. Крім того, пропонується в диспозиції усіх частин ст. 407 КК перед словом "нез’явлення" ввести слово "самовільне”. Хоча із змісту диспозиції ст. 407 КК випливає, що ознака самовільне відноситься лише щодо залишення військової частини або місця служби, на думку автора, вона в однаковій мірі повинна стосуватися також й нез’явлення вчасно без поважних причин на службу.
Перелік можливих випадків нез’явлення військовослужбовців строкової служби вчасно без поважних причин на службу, передбачений в диспозиції ч. 1 ст. 407 КК, а саме у разі звільнення з частини, призначення або переведення, з відрядження, відпустки, лікувального закладу, на думку автора, не можна вважати вичерпним. У зв’язку з цим, пропонується виключити з диспозиції ч. 1 ст. 407 КК слова “у разі звільнення з частини, призначення або переведення, з відрядження, відпустки, лікувального закладу”.
Автор не погоджується з позицією науковців, які вважають, що бойова обстановка, як кваліфікуюча ознака самовільного залишення військової частини або місця служби, не може мати місця під час участі українських військовослужбовців у миротворчих місіях. Виконання миротворчих функцій українськими військами в зонах політичної нестабільності та військових конфліктів може спричинити напади однієї з конфліктуючих сторін чи певних озброєних груп на українських миротворців. Вчиненим за таких обставин військовим злочинам, зокрема, злочину, передбаченого ст. 407 КК, на думку дисертанта, властивий підвищений ступінь суспільної небезпеки. Дії винного у таких випадках слід кваліфікувати як такі, що вчинені в умовах бойової обстановки.
У підрозділі 3.3 "Суб’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби" зроблено висновок про те, що суб’єкт злочину, передбаченого ст. 407 КК, є спеціальним. Ним, на думку автора, може бути фізична, осудна особа, яка є громадянином України; на момент вчинення злочину проходила один з видів військової служби відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, її вік не перевищував граничного віку перебування на військовій службі для відповідної категорії військовослужбовців, а також не спливли строки військової служби, якщо особа проходила військову службу за призовом; на момент призову чи зарахування на військову службу досягла встановленого законом віку, з якого можливий призов або зарахування на цей вид військової служби, була придатною до військової служби за станом здоров’я та були відсутні підстави, при наявності яких призов або зарахування на військову службу слід вважати неправомірними.
Зазначається, що вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ст. 407 КК, для кожної категорії військовослужбовців різний і відповідає віку, з досягненням якого особа може бути призваною чи зарахованою на той чи інший вид військової служби.
В підрозділі зроблено висновок про те, що Військова присяга не пов’язана із набуттям особою статусу військовослужбовця, а тому при встановленні суб’єкта злочину, передбаченого ст. 407 КК, не має значення факт прийняття чи неприйняття особою Військової присяги.
Розглядається перелік осіб, котрі не можуть бути суб’єктами самовільного залишення військової частини або місця служби. Ними, на думку автора, є особи, які призвані чи зараховані на військову службу незаконно; військовослужбовці, яких, незважаючи на настання передбачених законом підстав, не було звільнено з військової служби (наприклад, у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на відповідному виді військової служби або із закінченням строку військової служби для осіб, що були призвані на військову службу); військовозобов’язані під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів; військовополонені іноземних держав, у випадку їх тримання у полоні в Україні; особи, що не проходять військову службу відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, зокрема, особи керівного та рядового складу органів міліції, податкової міліції, установ з виконання покарань, підрозділів пожежної охорони, митної служби, цивільні особи, котрі займають посади Міністра оборони України і його заступників, працівники та службовці Збройних Сил України та інших військових формувань, працівники відомчої воєнізованої охорони, учні військових ліцеїв, допризовники, призовники, невійськовозобов’язані особи, не взяті на військовий облік або зняті з нього, громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу, відповідно до Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу”, а також військовослужбовці іноземних держав, котрі перебувають на території України.
На думку дисертанта, суб’єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 407 КК є спеціально конкретним. Ним може бути лише військовослужбовець строкової служби. Автор не погоджується з позицією науковців, які вважають, що за цією нормою кримінального закону можуть підлягати відповідальності курсанти вищих військових навчальних закладів, що не відслужили строкову службу.
У підрозділі 3.4 "Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби" обґрунтовується, що злочин, передбачений ст. 407 КК, може бути вчиненим лише з прямим умислом.
Дисертант вважає, що при самовільному залишенні військової частини або місця служби не можна визначати форму та вид вини в залежності від бажання чи небажання винного ухилятися від військової служби протягом певного проміжку часу, а також в залежності від психічного ставлення до інших ознак об’єктивної сторони. Також, не можна застосовувати концепцію злочинів з двома формами вини для того, щоб з’ясувати ставлення військовослужбовця до тривалості ухилення від військової служби. При встановленні форми вини злочину, передбаченого ст. 407 КК, на думку автора, немає значення спрямованість умислу на тривале чи короткочасне ухилення від військової служби. Враховуючи особливість злочинів із формальним складом та неможливість застосування до них формули умислу чи необережності у такому виді, як вона застосовується до злочинів із матеріальним складом, вольове ставлення переноситься виключно на діяння.
В підрозділі розкривається зміст прямого умислу винного при самовільному залишенні військової частини або місця служби.
Розглядаючи мотиви злочину, передбаченого ст. 407 КК, дисертант приходить до висновку, що вони можуть бути самими різноманітними. Звертається увага на те, що злочин, передбачений ст. 407 КК, характеризується відсутністю мети ухилитися від військової служби. Під метою ухилитися від військової служби автор розуміє бажання особи уникнути виконання обов’язків військової служби взагалі та назавжди розірвати правовий зв’язок між нею та державою з приводу проходження військової служби. Для більш чіткого розмежування складу самовільного залишення військової частини або місця служби від дезертирства пропонується в диспозиціях усіх частин ст. 408 КК мету злочину сформулювати наступним чином: "з метою взагалі ухилитися від військової служби".
У Розділі 4 "Застосування покарання за самовільне залишення військової частини або місця служби" досліджуються порядок та умови застосування покарання за злочин, передбачений ст. 407 КК, розглядається їх перелік та розміри.
Зазначається, що застосовувати покарання за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК, суд повинен у межах, установлених у санкції ст. 407 КК, відповідно до положень Загальної частини КК, враховуючи ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Досліджуючи обставини, що пом’якшують покарання, автор пропонує доповнити ч. 1 ст. 66 КК й такою обставиною, як вчинення злочину військовослужбовцем строкової служби, який перебуває на військовій службі не більше півроку.
Вперше дається повний перелік покарань, що можуть бути застосованими за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК, характеризуються умови застосування цих покарань, їх розміри.
Співставляючи суспільну небезпеку самовільного залишення військової частини або місця служби, та інших злочинів, а також аналізуючи практику призначення покарань, дисертант приходить до висновку про необхідність доповнення санкції ч. 3 ст. 407 КК іншими, альтернативними видами покарань, які б могли застосовуватися до військовослужбовців різних видів військової служби: службовими обмеженнями для військовослужбовців на строк до двох років та триманням в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців на цей же строк.
Розглядаючи порядок та умови призначення більш м’яких покарань, встановлених в санкції ст. 407 КК, дисертант приходить до висновку про неможливість призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК за вчинення злочинів, передбачених ч.1 та ч.2 ст. 407 КК, а також про неможливість переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не передбаченого санкцією статті Особливої частини КК, за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 407 КК.
У Висновках в скороченій формі підбиваються підсумки дослідження та його значення. Відповідно до мети та завдань дослідження, пропонується нове визначення безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 407 КК, розмежовуються безпосередні об’єкти самовільного залишення військової частини або місця служби та дезертирства, розкривається механізм заподіяння шкоди суспільним відносинам, на які посягає злочин, передбачений ст. 407 КК. Крім того, визначається специфіка об’єктивної сторони досліджуваного злочину, пропонується в диспозиції усіх частин ст. 407 КК перед словом "нез’явлення" ввести слово "самовільне", а також виключити з диспозиції ч. 1 ст. 407 КК слова "у разі звільнення з частини, призначення або переведення, з відрядження, відпустки, лікувального закладу". Також, розглянуто специфіку суб’єкта самовільного залишення військової частини або місця служби та суб’єктивної сторони цього злочину. Пропонується доповнити ч. 1 ст. 66 КК обставиною, що пом’якшує покарання: вчинення злочину військовослужбовцем строкової служби, який перебуває на військовій службі не більше півроку. Розглянуто порядок та умови застосування покарань за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК.
З урахуванням викладеного, пропонується нова редакція ст. 407 КК:
“Стаття 407. Самовільна відсутність у військовій частині або на місці служби
1. Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби, а також самовільне нез'явлення його вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три доби, але не більше місяця, -
караються триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців на строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби), а також самовільне нез'явлення його вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року, -
караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або службовим обмеженням для військовослужбовців на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
3. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також самовільне нез'явлення вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад один місяць, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, -
караються службовим обмеженням для військовослужбовців на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
4. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також самовільне нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, -
караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.”
Також, обґрунтовується необхідність прийняття Верховним Судом України роз’яснень щодо застосування судами України законодавства у справах про військові злочини, а також вносяться конкретні пропозиції до цих роз’яснень.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
1. Сенько М. Історичні аспекти кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби // Вісник Львівського університету. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. – 2000. – Вип. 35. – С. 377-384.
2. Сенько М. Об’єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби // Вісник Львівського університету. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. – 2002. – Вип. 37. – С. 451-460.
3. Сенько М.М. Суб’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Зб. наук. пр. – Хмельницький: ХІРУП. – 2003. – № 1(5). – С. 161-171.
4. Сенько М. Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби // Вісник Львівського університету. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. – 2003. – Вип.38. – С. 475-485.
5. Сенько М.М. Деякі особливості призначення покарання за самовільне залишення військової частини або місця служби // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Зб. наук. пр. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. – 2003. – Вип. 3. – С. 114-130.
6. Сенько М. Суб’єктивні ознаки самовільного залишення військової частини або місця служби // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Збірник матеріалів ІХ регіональної науково-практичної конференції 13-14 лютого 2003 р. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. – 2003. – С. 447-450.

АНОТАЦІЯ
Сенько М.М. Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України – Київ, 2005.
Дисертацію присвячено проблемам кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби. Проводиться аналіз історичного розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби в Україні, а також аналіз кримінальної відповідальності за цей злочин за законодавством зарубіжних держав. Детально розглядаються об’єктивні та суб’єктивні ознаки цього злочину. По-новому визначається безпосередній об’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби. Пропонується нове найменування ст. 407 КК. Надається повний перелік ознак суб’єкта досліджуваного злочину та їх характеристика. Визначається форма та зміст вини, із яким може бути вчинений цей злочин та характеризується його мотив і мета. Крім детального аналізу юридичних ознак складу самовільного залишення військової частини або місця служби, досліджуються особливості застосування покарання за вчинення цього злочину, аналізується слідча та судова практику та розглядаються суперечливі питання, що виникають в теорії кримінального права та на практиці застосування законодавства про злочин, передбачений ст. 407 КК. Сформовано пропозиції щодо подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства про відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, а також пропозиції до роз’яснень Верховного Суду України.
Ключові слова: самовільне залишення, військова частина, місце служби, перебування.

АННОТАЦИЯ
Сенько Н.Н. Уголовная ответственность за самовольное оставление воинской части или места службы. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Институт государства и права имени В.М. Корецкого Национальной академии наук Украины. – Киев, 2005.
Диссертация посвящена проблемам уголовной ответственности за самовольное оставление воинской части или места службы. Проводится анализ исторического развития законодательства об уголовной ответственности за самовольное оставление воинской части или места службы. Исследуются вопросы уголовной ответственности за это преступление согласно Литовским Уставам 1529, 1566, 1588 годов, Артикула воинского с кратким толкованием 1716 года, Морского устава 1720 года, Правам, по которым судится малороссийский народ 1743 года, Полевого уголовного уложения для Большой Действующей армии 1812 года, Устава военно-уголовного 1839 года, Воинского устава о наказаниях 1869 года с изменениями и дополнениями, которые принимались на разных исторических этапах, нормативные акты советского государства. Уделяется внимание развитию законодательства об уголовной ответственности за преступления, связанные с уклонением от воинской службы, на разных этапах существования украинской государственности.
Анализируется уголовная ответственность за самовольное оставление воинской части или места службы согласно законодательства зарубежных стран. С этой целью проанализированы Закон о Армии, Руководство по военному праву, Закон о Резерве Вооруженных Сил Великобритании, Единый кодекс воинской юстиции США, Кодекс воинской юстиции Франции, Военно-уголовный закон ФРГ, Уголовные кодексы КНР, Российской Федерации, Швеции, Дании, Республики Болгарии, Эстонской республики, Азербайжанской Республики и Республики Казахстан, уголовный закон Латвийской республики.
Анализируются объективные и субъективные признаки этого преступления. Рассматривая вопрос о родовом объекте воинских преступлений, автор исходит из того, что им являются общественные отношения, которые возникают из установленного законодательством порядка несения или прохождения воинской службы. В связи с этим, предлагается изменить название Роздела ХІХ УК следующим образом: "Преступления против установленного порядка несения или прохождения воинской службы". По-новому определяется непосредственный объект самовольного оставления воинской части или места службы. Диссертант предлагает определить его как общественные отношения, которые возникают из установленного порядка нахождения или пребывания в воинской части или на месте службы. Предлагается новое название ст. 407 УК. По мнению автора, целесообразно ее назвать “Самовольное пребывание вне воинской части или места службы”.
Дается определение субъекта самовольного оставления воинской части или места службы. По мнению автора, им является физическое, подсудное лицо, которое является гражданином Украины; на момент совершения преступления проходило один из видов воинской службы согласно Закону Украины "Об общей воинской обязаности и воинской службе", его возраст не превышал граничного возраста пребывания на воинской службе для соответственной категории военнослужащих, а также не истекли сроки воинской службы, если лицо проходило службу по призыву; на момент призыва или зачисления на воинскою службу было пригодным к воинской службе по состоянию здоровья и были отсутствующие основания, при наличии которых призыв или зачисление на воинскую службу нужно считать неправомерным. Аргументируется, что субъект рассматриваемого преступления – специальный, а субъект преступления, предусмотренного ч. 1 ст. 407 УК – специально-конкретный. Анализируются все признаки субъекта самовольного оставления воинской части или места службы, определяется круг лиц, которые не могут быть субъектом этого преступления. По мнению автора, не являются субъектами преступления, предусмотренного ст. 407 КК, лица, призванные или зачисленные на воинскую службу незаконно; военнослужащие, которых, несмотря на предусмотренные законодательством основания, не уволены с воинской службы; военнообязанные во время прохождения воинских сборов; военнопленные иностранных государств, в случае их пребывания в плену в Украине; лица, не проходящие воинской службы согласно Закону Украины "Об общей воинской обязаности и воинской службе".
Рассматриется форма и содержание вины как признака субъективной стороны. Аргументируется, что поскольку состав преступления, предусмотренного ст. 407 УК, является формальным, оно может быть совершено лишь с прямым умыслом. Характеризуется мотив и цель самовольного оставления воинской части или места службы. Кроме детального анализа юридических признаков состава рассматриваемого преступления, исследуются особенности применения наказания за его совершение. Рассматриваются наказание, которые могут быть назначины, их размеры и условия применения. Предлагается дополнить ч. 1 ст. 66 УК таким смягчающим наказание обстоятельством, как совершение преступления военнослужащим срочной службы, который находится на воинской службе не больше пол года. Также предлагается дополнить санкцию ч. 3 ст 407 УК другими основными альтернативными видами наказаний, которые могли бы применятся к военнослужащим разных видов воинской службы: служебным ограничением на срок до двух лет и содержанием в дисциплинарном батальёне на тот же срок. Анализируется следственная и судебная практика. Рассматриваются спорные вопросы, которые возникают в теории уголовного права и на практике применения законодательства о преступлении, предусмотренном ст. 407 УК. Сформулированы предложения к дальнейшему усовершенствованию действующего уголовного законодательства об ответственности за самовольное оставление воинской части или места службы, а также предложения к разъяснениям Верховного Суда Украины.
Ключевые слова: самовольное оставление, воинская часть, место службы, пребывание.

SUMMARY
Senko M.M. Criminal responsibility for an unathorized abandonment of army unit or duty station. – Manuscript.
Thesis for gaining the scientific degree of the Candidate of Law in speciality 12.00.08 – Criminal Law and Criminology; Criminal Executive law. – Institute of state and law by V.M. Korecky of National academy of sciences of Ukraine. – Kyiv, 2005.
The thesis is devoted to the problems of criminal responsibility for an unathorized abandonment of army unit or duty station. The thesis analyses the historical development of the legislation on criminal responsibility for an unathorized abandonment of army unit or duty station in Ukraine and also the criminal responsibility for the crime according to the legislation of foreign countries. We investigate objective and subjective indications of the crime. Direct object of an unathorized abandonment of army unit or duty station is determined anew. We propound a new designation of article 407 of the Criminal Code of Ukraine. We give the complete list of indications of the subject of the investigated crime and its characteristics. We determine the form and content of guilt with which the crime can be committed and characterise its motive and aim. Except of detailed analysis of juridical indications of corpus delicti of an unathorized abandonment of army unit or duty station we also investigate the peculiarities of the application of punishment for committing a crime, analyse the investigative and judicial practice and consider the moot points that appear in the theory of criminal law and in practice of the application of lagislation on crime stipulated by article 407 of the Criminal Code of Ukraine. We formulated the propositions as to the further development of the present criminal lagislation on the responsibility for an unathorized abandonment of army unit or duty station and also those as to the interpretations of the Supreme Court of Ukraine.
Key words: unathorized abandonment, army unit, duty station, stay.