Спеціальність: 12.00.08 — кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ — 2003

Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної Академії наук України
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Фесенко Євгеній Володимирович, Академія адвокатури України Міністерства освіти і науки України, професор
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Яценко Станіслав Сергійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра кримінального права та кримінології, професор
доктор юридичних наук, доцент, заслужений юрист України Мельник Микола Іванович, апарат Верховної Ради України, Головне науково-експертне управління, заступник керівника
Провідна установа:
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України, кафедра кримінального права, м. Харків
Захист відбудеться 04.04.2003 року о 13-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук України за адресою 01001, м. Київ, вул. Трьохсв ятительська, 4.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М.Корецького Національної Академії наук України за адресою 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.
Автореферат розісланий 03.03.2003 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат юридичних наук Кучеренко І. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Обрання Україною курсу на становлення громадянського суспільства в умовах демократичного режиму засвідчило прийняття у 1996 р. нової Конституції України. В умовах поступової демократизації, прагнення до свободи та гуманізму змінюється і сфера права, зокрема така його галузь, як кримінальне. Найважливішою подією у цьому аспекті було прийняття 5 квітня 2001 року нового Кримінального Кодексу України.
Курс на становлення громадянського суспільства, зокрема, потребує звуження публічно-правового регулювання та послаблення втручання держави у сферу особистих прав громадян: межа правового регулювання визначається ступенем свободи суспільства, коли його кожний член має достатньо можливостей для захисту своїх прав. При цьому принцип гуманізму, з огляду на Загальну декларацію прав людини 1948 р. та ст. 3 Конституції України, має визначальне значення у розвитку та функціонуванні права в країні.
У кримінальному праві України принцип гуманізму нормативно не врегульований. Лише окремі його аспекти відображені у ч. 3 ст. 50 КК України, де вказано, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Також відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України принцип гуманізму проявляється у тому, що держава, засуджуючи винного та застосовуючи до нього покарання, прагне виправити особу, яка вчинила злочин, повернути її до суспільства, колективу, сім’ї, суспільно корисної діяльності та справляти попереджувальний вплив на інших осіб. Гуманізм кримінального права виявляється також у запереченні жорстоких, болісних та таких, що принижують особу, покарань, в існуванні інституту звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.
Запропоноване дисертаційне дослідження є спробою розширити межі застосування принципу гуманізму в кримінальному праві, зважаючи на один із чинників цього процесу - норму про примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим, сформульовану в дослідженні . Так, беручи за основу сутність і зміст ст. 46 КК України перспективним видається розширення кола кримінально караних діянь, щодо яких за визначених умов до осіб, які вчинили злочини, застосовуватиметься звільнення від кримінальної відповідальності або покарання чи пом’якшення останнього. Вдосконалення змісту цієї статті призведе до прояву державою гуманізму не тільки стосовно особи злочинця, а й потерпілого: через надання останньому права особисто захищати свої інтереси, порушені злочином, досягати миру (порозуміння) з особою, яка вчинила злочин, та акцептувати відшкодування шкоди та інші корисні дії з боку цієї особи.
Оскільки інститут примирення - новела вітчизняного кримінального законодавства, ця проблема висвітлена в юридичній літературі недостатньо. Вітчизняними та зарубіжними вченими приділялась увага лише концептуальним питанням, пов’язаним із примиренням, зокрема у працях: С.С. Алєксєєва, С.А. Альперта, Л.В. Багрій-Шахматова, Ю.В. Бауліна, Ю.Д. Блувштейна, Я.М. Брайніна, І.І. Карпеця, В.Н. Кудрявцева, П.С. Матишевського, М.М. Михеєнка, В.О. Навроцького, П.М. Рабіновича, В.В. Скибицького, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, О.Я. Цвєтіновича, М.Д. Шаргородського, С.С. Яценка, Г. Авенаріуса, Д. Дьоллінга, К. Роксіна, Д. Рьосснера, Р. Циппеліуса. Дослідження окремих аспектів проблем примирення містяться у наукових працях Х.Д. Алікперова, М.І. Бажанова, Н.А. Бєляєва, Л.В. Брусніцина, І.М. Гальперіна, М.І. Гошовського, О.М. Джужи, Л.О. Доліненко, С.І. Катькала, С.Г. Келіної, Л.Л. Круглікова, О.П. Кучинської, В.З. Лукашевича, В.А. Ломака, О.Р. Михайленка, І.С. Ноя, С.В. Полубінської, С.Н. Сабаніна, О.Я. Тупіци, Г.О. Усатого, Є.В. Фесенка, О.І. Чучаєва, Б. Банненберг, У. Браунса, Л. Фрюауфа, Г.Й. Хірша, К. Хорна, Г. Кайзера, Ф. Лооса, К. Сессара та багатьох інших. Однак комплексного теоретичного дослідження кримінально-правових аспектів примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим в Україні не проводилося.
Зазначені обставини зумовили актуальність обраної теми дисертації та визначили необхідність її детального дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження випливає з Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки, підготовленої Інститутом законодавства Верховної Ради України. Дисертаційне дослідження пов’язане з плановою темою науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М Корецького “Актуальні проблеми кримінологічної безпеки в Україні” (державна реєстрація № РК0101U001007).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є вирішення кримінально-правових проблем примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим, внесення конкретних пропозицій щодо перспектив розвитку вказаного інституту і формулювання на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства і правозастосовчої практики.
Виходячи з обумовленої мети були поставлені такі завдання:
- проаналізувати розвиток ідеї про юридичне значення примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим в теорії кримінального права;
- з’ясувати юридичну природу та місце інституту примирення в системі кримінального права;
- визначити зміст поняття “примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим”;
- з’ясувати функціональне призначення примирення в контексті завдань кримінального права;
- означити суб’єктний склад примирення;
- охарактеризувати вольовий та часовий аспекти примирення;
- визначити поняття та умови юридичної дійсності примирення;
- з’ясувати, щодо яких злочинних діянь можливе застосування норми про примирення;
- визначити правові наслідки примирення;
- викласти конкретні пропозиції щодо перспектив розвитку інституту примирення у кримінальному праві України;
- сформулювати рекомендації стосовно практичного застосування норми про примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим.
Об’єктом дослідження є кримінально-правове регулювання відносин, що виникають у зв’язку з примиренням між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим. Аналізуються сфера та форми реалізації принципу гуманізму в кримінальному праві, у тому числі й норми, що передбачають альтернативні покаранню заходи впливу на осіб, які вчинили злочини.
Предметом дослідження є кримінально-правові аспекти примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим як однієї з форм реалізації вказаного принципу. Зокрема, складовими предмета дослідження є норми, що містяться у законодавстві України, ФРН та Росії, а також теорія і практика їх застосування.
Методи дослідження. У ході дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи пізнавальної діяльності, які надали змогу проаналізувати визначену дисертантом проблему в різних аспектах, а також науково обгрунтувати положення, які виносяться на захист. За допомогою системно-аналітичного методу у роботі досліджені положення чинного КК України, його проектів, що мали місце, та проектів відповідних законодавчих актів (зокрема, Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів України), оскільки питання про примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим розглядається у системі чинного законодавства (de lege lata) та законопроектів для визначення ролі та місця нових і оновлених старих інститутів права на перспективу (de lege ferenda). Порівняльно-правовий метод надав можливість глибше пізнати вітчизняне законодавство і право, а також визначитись у напрямах їх вдосконалення у контексті кримінально-правових аспектів примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим. За допомогою анкетного методу було виявлено ставлення співробітників суду та прокуратури до проблем, що досліджуються дисертантом. Метод інтерв’ювання дозволив визначити позитивні та негативні сторони реалізації на практиці норми про примирення у ФРН.
Наукова новизна одержаних результатів. Дана робота є першим комплексним дослідженням проблем інституту примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим, що поєднує як вітчизняні, так і зарубіжні регламентації окремих аспектів примирення, і висвітлює зарубіжну судову практику. У дослідженні вперше використовуються, а відтак і залучаються в науковий обіг підходи та досвід, які містяться у фундаментальних працях відомих німецьких фахівців у галузі кримінального права. У роботі вперше визначені кримінально-правові аспекти та функціональне призначення примирення, встановлені та досліджені умови юридичної дійсності примирення, його правові наслідки.
Внаслідок проведеного дослідження на захист виносяться наступні висновки та положення:
- встановлено, що примирення є самостійним інститутом кримінального права та може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та обставиною, яка впливає на пом’якшення покарання;
- вперше запропоновано визнати умовами юридичної дійсності примирення: а) відшкодування потерпілому (матеріальної, моральної або фізичної) шкоди, заподіяної злочином; б) вчинення інших дій на користь потерпілого; також сформульовано поняття згаданих умов;
- обгрунтовано, що відшкодування будь-якої шкоди, заподіяної потерпілому від злочину, є для примирення юридично значущим незалежно від того, чи є ця шкода конструктивною ознакою об’єктивної сторони складу злочину (наслідком злочину);
- запропоновано враховувати для застосування правових наслідків примирення фактор дійсності примирення, а саме сплату в державний бюджет суми у розмірі до 20 % збитків, що відшкодовуються;
- встановлено, що примирення, вчинене за умови відшкодування особою, яка вчинила злочин, шкоди потерпілому, відповідає вимогам позитивної загальної превенції та позитивної спеціальної превенції;
- обгрунтовано положення, що примирення визнається підставою застосування певних правових наслідків, якщо воно добровільно досягнуте у будь-який час з моменту закінчення вчинення злочину до видалення суду до нарадчої кімнати для винесення вироку;
- встановлені підстави для визнання суб’єктами примирення осіб, які вчинили злочини, потерпілих, яким безпосередньо злочинним діянням заподіяно шкоду, у тому числі юридичних осіб;
- запропоновано застосовувати примирення до усіх видів злочинів, тобто розширити сферу застосування норми про примирення;
- обгрунтовано, що залежно від ступеня тяжкості злочину та вчинення його особою вперше чи повторно, суд може застосовувати такі кримінально-правові наслідки примирення: а) звільнення від кримінальної відповідальності; б) звільнення від покарання; в) пом’якшення покарання.
Практичне значення одержаних результатів. Практична значущість одержаних результатів полягає у розробці нового для кримінального права поняття “примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим”, визначенні умов юридичної дійсності примирення та механізмів реалізації норми про примирення.
Висновки та пропозиції дослідження можуть бути використані для вдосконалення кримінального законодавства України, при підготовці роз’яснень щодо застосування КК України в постановах Пленуму Верховного Суду України, при реалізації нормативних положень у судовій практиці, а також у науковій та навчально-педагогічній діяльності.
Особистий внесок здобувача. У статті, написаній у співавторстві, дисертантом досліджено проблемні положення кримінального законодавства Російської Федерації стосовно умов звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок примирення винного з потерпілим.
Апробація результатів дисертації. Положення та висновки дисертації були представлені на науково-практичних конференціях “Державно-правова реформа в Україні” (листопад 1997 р., м. Київ), “Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом” (жовтень 1998 р., м. Київ), “Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в Україні” (травень 2000 р., м. Київ).
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження, а також матеріали по темі дисертації викладені у семи наукових статтях, шість з яких опубліковані у збірниках та журналах, що входять до переліку наукових фахових видань, та у трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг дисертації. Мета та завдання дослідження визначили структуру дисертації, яка складається з переліку умовних скорочень, вступу, двох розділів, які мають підрозділи та пункти, висновків та списку використаних джерел.
Загальний обсяг роботи – 219 сторінок, з яких список використаних джерел становить 21 сторінку (248 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі викладена загальна характеристика роботи, зокрема, обгрунтовуються актуальність обраної теми, мета та основні завдання дослідження; розкривається наукове та практичне його значення; сформульовано положення, що виносяться на захист; вказано на апробацію та впровадження результатів дослідження.
Перший розділ “Інститут примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим у кримінальному праві та його роль як засобу виконання превентивних завдань цієї галузі права (теоретико-правові аспекти)” має три підрозділи, в яких розкриваються положення про юридичну природу та місце інституту примирення у системі кримінального права, характеризується стаття 46 КК України, висвітлюються теоретичні розробки щодо інституту примирення, а також характеризується примирення у кримінальному праві ФРН.
У першому підрозділі “Інститут примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим у кримінальному праві України та порівняльний аналіз відповідних положень кримінального права ФРН” автор зважає на те, що примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим може бути підставою не тільки для звільнення від кримінальної відповідальності, а також для звільнення від покарання та обставиною, яка пом’якшує покарання. Автор вважає, що примирення є інститутом кримінального права (зважаючи на систематизацію норм даної галузі права в Україні, практично неможливо закріпити усі змістовні аспекти цього поняття, умови та наслідки його застосування в одній нормі), якому притаманні риси інституту соціального (певною мірою за його допомогою упорядковуються відносини між людьми, їхня діяльність та поведінка у суспільстві) та міжгалузевого правового. Юридичною дійсністю примирення визнаються реальність та правомірність примирення на підставі задоволення певних умов, а також часового і вольового аспектів. Саме юридично дійсне примирення може бути визнано підставою застосування пом’якшених правових наслідків стосовно особи, яка вчинила злочин. Умовами юридичної дійсності примирення є ті необхідні обставини, що уможливлюють визнання примирення реальним та правомірним. Основною умовою юридичної дійсності примирення, на думку автора, є відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином. З огляду на неоднорідність можливих правових наслідків примирення у кримінальному праві, автор доходить висновку про багатогранність кримінально-правового значення примирення та його цілей, що свідчить про потенційну еклектичність нового інституту.
У цьому підрозділі також характеризується новела кримінального законодавства - ст. 46 КК України. Йдеться про теоретичні розробки проблем примирення Х.Д. Алікперова, С.Г. Келіної, Г.О. Усатого, які розвинули ідею компромісу та примирення у кримінальному праві. Розглядаються чинні нормативні положення, які виявились передумовами появи у кримінальному праві нового інституту примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим (відшкодування шкоди як інститут цивільного права, поширений у кримінально-процесуальному та кримінальному праві, примирення як процесуальна підстава закриття деяких кримінальних справ).
Значна частина першого підрозділу присвячена викладу даних про законодавчий та теоретичний розвиток питання про примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим у кримінальному законодавстві ФРН. Досвід цієї країни надалі використано як основний у дослідженні, оскільки введенню у 1994 р. у Кримінальний кодекс ФРН норми про примирення та відшкодування шкоди передувала значна кількість нормативних апробацій, практичних проектів, а також наукових та громадських дискусій з окремих питань.
У другому підрозділі “Поняття “примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим” аналізуються ключові наукові поняття, які описують примирення, та визначається, що примиренням є досягнутий мир (порозуміння) між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим, тобто факт відновленого безконфліктного стану між цими особами. Умовами юридичної дійсності примирення визнаються: а) відшкодування потерпілому (матеріальної, моральної або фізичної) шкоди, заподіяної злочином; б) вчинення інших дій на користь потерпілого.
Зважаючи на сучасні проблеми у сфері фінансування діяльності органів прокуратури та судів в Україні, для застосування правових наслідків примирення пропонується враховувати фактор дійсності примирення як чинник, що обумовлює визнання примирення підставою застосування пом’якшеного правового наслідку та полягає у сплаті до бюджету суми у розмірі до 20 % збитків, що відшкодовуються. Це обгрунтовується результатами анкетування суддів та співробітників прокуратури у м. Києві та необхідністю досягнення через примирення цілей кримінального права.
Дисертант зважає на те, що юридично дійсне примирення повинно мати певну процесуальну форму, тобто бути засвідченим як обставина, що має значення для справи, у документі (як офіційному, так і неофіційному) та зафіксованим у протоколі судового засідання.
У третьому підрозділі “Інститут примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим як засіб виконання превентивних завдань кримінального права” визначено, що примирення задовольняє вимоги позитивної загальної превенції та позитивної спеціальної превенції, тобто є засобом виконання превентивних завдань кримінального права. Цим обгрунтована приналежність норми про примирення кримінальному праву.
Звернення уваги на позитивний та негативний аспекти загальної та спеціальної превенції, а також визначення рівнів загальнопревентивного впливу обумовлені багатоаспектністю кримінально-правового поняття “превенція”, зокрема, при застосуванні його щодо поняття “примирення”, та є новими підходами в теорії українського кримінального права. Зважаючи на це, зокрема, було виявлено превентивні характеристики примирення та доведено, що воно є самостійним інститутом кримінального права. Позитивною загальною превенцією є встановлення факту дотримання вимог кримінального закону іншими по відношенню до особи, яка вчинила злочин, особами. Негативною загальною превенцією є потенційне залякування осіб, схильних до вчинення злочину, та громадськості взагалі передбаченням покарання за вчинення злочинного діяння. Позитивною спеціальною превенцією є усвідомлення особою, яка вчинила злочин, негативного характеру своєї поведінки та, як наслідок, щире каяття і факт невчинення нових злочинів. Негативною спеціальною превенцією є застосування заходів державного примусу у вигляді покарання, що полягає в ізоляції особи, яка вчинила злочин, що об’єктивно позбавляє її можливості вчинити новий злочин.
У другому розділі “Змістовно-юридична характеристика інституту примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим і перспективи його розвитку у кримінальному праві України”, що має два підрозділи, розглядаються особливості інституту примирення як специфічної юридичної конструкції у кримінальному праві, а також перспективи розвитку цього інституту.
На підтримку розвиненого С.С. Алєксєєвим вчення про юридичну конструкцію автор розглядає інститут примирення у кримінальному праві як специфічну побудову нормативного матеріалу, що відповідає визначеному виду правовідносин, які склалися, юридичних фактів, їх зв’язку між собою. На думку автора, вагомим є також розгляд таких фактичних аспектів примирення, як суб’єктний, вольовий та часовий. Їх органічне поєднання з умовами юридичної дійсності обумовлює існування примирення як підстави застосування певних правових наслідків.
У першому підрозділі “Особливості інституту примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим як специфічної юридичної конструкції у кримінальному праві” досліджуються питання, пов’язані з суб’єктами, вольовим та часовим аспектами примирення, а також безпосередньо розглянуті умови його юридичної дійсності. Зокрема, автор звертає увагу на особливості визначення понять суб’єктів примирення. Дисертант рекомендує використовувати у нормі про примирення термін “особа, яка вчинила злочин”, який є нейтральним стосовно термінів “злочинець” та “особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину”. З одного боку, виходячи зі змісту принципу презумпції невинуватості, невмотивовано визначати в законі особу, яка вчинила каране діяння, винним або злочинцем до тих пір, доки це не встановлено вироком суду. З іншого боку, вдаючись до примирення особа суб’єктивно підтверджує той факт, що вона вчинила саме злочин і є злочинцем (юридичного значення цей факт не має). Водночас рекомендований термін за змістом збігається з терміном “злочинець”, але, на відміну від останнього, за формою є описовим, а не вказуючим (імперативним). Як загальні ознаки особи, яка вчинила злочин і зазначена у нормі про примирення, визнаються ознаки суб’єкта злочину. Пропонується ніяким чином не обмежувати у нормі про примирення коло осіб, які вчинили злочини, що забезпечить реалізацію конституційних принципів вільності та рівності всіх людей у своїй гідності і правах, а також рівності конституційних прав і свобод громадян та рівності останніх перед законом.
На думку дисертанта, у нормі про примирення необхідно вказати, що потерпілою визнається особа, безпосередньо якій злочином заподіяно (матеріальну, моральну або фізичну) шкоду. Вказівка “безпосередньо” вилучить із кола потерпілих осіб, які, хоч і визнані такими у процесуальному порядку, фактично ними не були. Автор думає, що за неповнолітніх потерпілих або тих, які мають фізичні чи психічні вади, повинні діяти їхні законні представники. Дія представників потерпілих у межах примирювальної процедури за угодою не визнається, хоч і не заперечується з консультативної, дорадчої точки зору. Наголошується, що важливу роль при примиренні відіграє індивідуальний фактор.
Стосовно вольового аспекту примирення автор зауважує, що вихідною необхідною ознакою примирення є добровільність як принципово усвідомлена здатність особи, яка вчинила злочин, та потерпілого самостійно прийняти рішення та вчинити дії, метою яких є відновлення безконфліктного стану, зокрема задоволення матеріальних та моральних інтересів потерпілого та реальне створення умов для застосування судом пом’якшених правових наслідків вчинення злочину. Приймати рішення про примирення та вчиняти дії, що задовольняють умови його юридичної дійсності, особи можуть і під стороннім впливом, який виключає фізичний чи психічний примус.
Щодо часового аспекту примирення автор вважає, що між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим воно може бути досягнуте у будь-який час з моменту закінчення вчинення злочину до видалення суду до нарадчої кімнати для винесення вироку. Такий висновок обумовлюється можливістю прийняття рішення про правовий наслідок примирення. Виходячи, зокрема, з того, що прийняття судом рішення щодо особи, яка вчинила злочин, про звільнення її від покарання або про його пом’якшення можливе на стадії винесення вироку, на думку автора, немає підстав не надавати суб’єктам примирення можливості примиритися до цього часу. Інтерес потерпілого стосовно відновлення матеріального, морального або фізичного стану наявний до такого фактичного відновлення, а тому обмежувати задоволення цього інтересу встановленими часовими рамками необгрунтовано у контексті мети захисту майнових та моральних інтересів потерпілого. Надання достатньо великого проміжку часу для досягнення примирення зумовлюється не тільки гарантією захисту прав і законних інтересів потерпілого та особи, яка вчинила злочин, а й можливістю вирішити конфлікт, який виник між ними.
При розгляді відшкодування шкоди як основної умови юридичної дійсності примирення автор зазначає, що через нього звертається більше уваги на захист матеріальних та моральних інтересів потерпілого, які були порушені злочином; до вирішення питання про застосування або незастосування кримінальної відповідальності задовольняється каральна вимога принципу необхідної (соціальної) відповідальності особи, яка вчинила злочин; останньою усвідомлюється характер спричиненої шкоди та як наслідок виявляється щире діяльне каяття тощо.
Відшкодування шкоди як основна умова юридичної дійсності примирення є відновленням порушеного матеріального, морального або фізичного стану потерпілого, що здійснюється особою, яка вчинила злочин, особисто шляхом відшкодування коштів, розмір яких погоджений між зазначеними особами, як правило, у межах, встановлених цивільним правом.
У підрозділі доведено, що відшкодування будь-якої шкоди, заподіяної потерпілому від злочину, визнається для примирення юридично значущим незалежно від того, чи розглядається ця шкода конструктивною ознакою об’єктивної сторони складу злочину (наслідком злочину). Це означає, що відшкодування будь-якої шкоди потерпілому визнається умовою юридичної дійсності примирення. Зазначено, що відшкодуванню підлягає матеріальна, моральна або фізична шкода, причому її характер і розмір, зважаючи на часову послідовність прийняття рішень, визначаються особою, яка вчинила злочин, та визнаються потерпілим. Означені автором види шкоди, що відшкодовується, з урахуванням соціальної функції примирення можуть вільно, без застосування спеціальних знань оцінюватися потерпілим і особою, яка вчинила злочин. Особи сприймають фактично: а) порушення їхнього матеріального стану (майнова шкода, яка сприймається візуально, та матеріальна шкода, яка сприймається оцінено); б) зміни у їхньому моральному ставленні до певних фактів та психічному стані (моральна шкода); в) порушення їхньої фізичної цілісності (фізична шкода, спричинена здоров’ю).
Стосовно окремих аспектів відшкодування моральної шкоди при примиренні констатується, що: 1) поняття суб’єкта-відшкодовувача заподіяної шкоди вужче, ніж у цивільному та кримінально-процесуальному праві, - суб’єкт відшкодування лише фізична особа, причому та, яка вчинила злочин; таким чином при примиренні реалізується принцип індивідуальної (соціальної) відповідальності; 2) при примиренні за умови добровільності відшкодування моральної шкоди особою, яка вчинила злочин, не обмежується суб’єктно на відміну від цивільного права, в якому право на таке відшкодування передбачено спеціальним законодавством.
На погляд автора, коли йдеться про відшкодування шкоди як умову юридичної дійсності примирення, її розмір не повинен обмежуватися чи обгрунтовуватися винятково цивільно-правовими рамками. При примиренні у конкретному випадку йдеться про суб’єктивне, а не про юридичне об’єктивне визначення обсягів відшкодування шкоди. Відшкодувати потерпілому шкоду означає задовольнити ті його матеріальні та моральні вимоги, які він пов’язує зі вчиненим проти нього злочином. Цивільно-правові умови відшкодування можуть бути орієнтирами для особи, яка вчинила злочин.
Другою умовою юридичної дійсності примирення автор визнає інші дії з боку особи, яка вчинила злочин, на користь потерпілого. На думку автора, формальний перелік цих дій (таких, як вибачення, принесення подарунків тощо) повинен залишатися відкритим, зважаючи на їхню приватність та вчинення особою, яка скоїла злочин, на власний розсуд. Основними ознаками цих дій є користь для потерпілого, тобто добрі для нього наслідки, матеріальна вигода тощо.
У другому підрозділі “Перспективи розвитку інституту примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим у кримінальному праві України” висловлюється думка, що у нормі про примирення як виняток необхідно прирівняти юридичних осіб до потерпілих, які за основним змістом цієї норми матимуть право на примирення. Така позиція обгрунтовується аналізом чинного та перспективного законодавства, а також висловленими з цього приводу у науковій літературі думками.
Автор пропонує розглядати поняття “сфера застосування норми про примирення” як коло тих складів злочинів, передбачених у Особливій частині Кримінального кодексу, щодо яких є можливим застосування норми про примирення. Виходячи з того, що однією з цілей введення цієї норми є захист матеріальних та моральних інтересів потерпілого, необхідно забезпечувати його усім потерпілим, тобто й у випадку вчинення проти них злочинів середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких злочинів. Не визначаючи сферу застосування норми про примирення у самій нормі, вдасться галузево закріпити принцип рівності громадян перед законом у розрізі існування рівних прав при використанні можливостей захисту закону (потерпілі) та застосуванні пом’якшених наслідків у випадку вчинення позитивних післязлочинних дій (особи, які вчинили злочин). Таким чином надаватимуться рівні права у використанні можливостей примирення всім особам по усіх можливих категоріях справ.
Зважаючи на те, що у чинному кримінальному законі України передбачений лише один правовий наслідок примирення - звільнення від кримінальної відповідальності, - у даному підрозділі обгрунтовується теза про можливість альтернативного застосування трьох правових наслідків примирення - також звільнення від покарання та пом’якшення покарання. Зокрема, зазначається, що вихідним є необмеження сфери застосування норми про примирення, більш мобільна можливість індивідуалізації застосування правових наслідків примирення, а також належне врахування задоволення превентивних цілей і виправлення та виховання особи, яка вчинила злочин. Також йдеться про те, що віктимна поведінка потерпілого є одним із факторів, що впливає на обрання правового наслідку примирення.
Виходячи з викладеного вище, автор пропонує судам застосовувати конкретний кримінально-правовий наслідок примирення залежно від ступеня тяжкості злочину та того, вчинила його особа вперше чи повторно. Таким чином, при юридично дійсному примиренні є можливим застосування:
- звільнення від кримінальної відповідальності за злочини невеликої тяжкості, вчинені вперше;
- звільнення від покарання за злочини невеликої тяжкості, вчинені повторно, а також за злочини середньої тяжкості, вчинені вперше;
- пом’якшення покарання за злочини середньої тяжкості, вчинені повторно, тяжкі та особливо тяжкі злочини.
У висновках викладено основні результати дисертаційного дослідження, підсумки, на підставі яких окреслені положення, що виносяться на захист. Висновків було дійдено на підставі аналізу кримінально-правових аспектів примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим на основі положень українського, російського та німецького законодавства, теоретичних розробок вчених радянського та пострадянського періоду, німецьких науковців, а також практики застосування примирення та судової практики у Німеччині та Російській Федерації.
У висновках дослідження автор пропонує внести наступні зміни та доповнення до чинного КК України.
1. Статтю 46 розділу IX “Звільнення від кримінальної відповідальності” КК України викласти у новій редакції:
“Стаття 46. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим
1. Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо досягнуто примирення (відновлення безконфліктного стану) між нею та потерпілим, безпосередньо якому злочином заподіяно шкоду, за умови відшкодування такої шкоди, а також вчинення на користь потерпілого інших дій.
2. У випадку досягнення примирення між особою, яка вчинила злочин, та представником юридичної особи шляхом прийняття останнім шкоди, що відшкодовується, суд застосовує до особи, яка вчинила злочин, вказаний у частині 1 цієї статті правовий наслідок.
3. Правовий наслідок примирення застосовується судом, якщо особа, яка вчинила злочин, сплатила в державний бюджет суму у розмірі до 20 % збитків, що відшкодовуються”.
2. Статтю 66 КК України доповнити частиною 2 (частини 2, 3 відповідно вважати частинами 3, 4) такого змісту:
“2. При призначенні покарання особі, яка вчинила злочин середньої тяжкості повторно, тяжкий або особливо тяжкий злочин, суд визнає як обставину, яка пом’якшує покарання, досягнення між цією особою та потерпілим примирення за дотриманням умов, зазначених у статті 46 цього Кодексу”.
3. Розділ XII “Звільнення від покарання та його відбування” КК України доповнити статтею такого змісту:
“Стаття... Звільнення від покарання на підставі примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим
1. Особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості повторно або злочин середньої тяжкості вперше, звільняється від покарання, якщо досягнуто примирення (відновлення безконфліктного стану) між нею та потерпілим, безпосередньо якому злочином заподіяно шкоду, за умови відшкодування такої шкоди, а також вчинення на користь потерпілого інших дій.
2. У випадку досягнення примирення між особою, яка вчинила злочин, та представником юридичної особи шляхом прийняття останнім шкоди, що відшкодовується, суд застосовує до особи, яка вчинила злочин, вказаний у частині 1 цієї статті правовий наслідок.
3. Правовий наслідок примирення застосовується судом, якщо особа, яка вчинила злочин, сплатила в державний бюджет суму у розмірі до 20 % збитків, що відшкодовуються”.

Список опублікованих праць:
1. Грищук О.В. Теоретичні аспекти проблеми систематизації кримінального законодавства (порівняльно-правовий аналіз кримінального законодавства ФРН) // Зб. наук. пр. Інституту законодавства Верховної Ради України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України. – 1999. – С. 203–211.
2. Грищук О.В. Втілення міжнародно-правового принципу гуманізації покарання у законодавство України // Зб. наук. пр. Інституту законодавства Верховної Ради України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України. – 1998. – С. 248–259.
3. Перепадя О.В. Питання свободи думки та слова в рішеннях Європейського суду з прав людини // Вісник Верховного Суду України. – 2000. – № 5. – С. 61–63.
4. Перепадя О.В. Примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим як засіб виконання превентивних завдань кримінального права // Право України. – 2000. – № 10. – С. 101–104.
5. Перепадя О.В. Про відшкодування судових витрат у кримінальному процесі (порівняльний аналіз законодавства України і ФРН) // Право України. – 2001. – № 1. – С. 100–104.
6. Перепадя О.В. Юридичні особи як можливі суб’єкти примирення за ст. 46 Кримінального кодексу України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 15. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2002. – С. 476–484.
7. Fessenko J., Gristschuk E. Lo nuevo en el Codigo penal ruso // Revista de Ciencias Juridicas Universidad de Las Palmas de Gran Canaria. – 2000. – № 5. – Р. 520–539.
8. Перепадя О.В. Деякі кримінально-правові аспекти захисту прав особи, яка вчинила злочин, та потерпілого // Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. – К.: Інститут адвокатури України. – 2000. – С. 383–388.
9. Грищук О.В. Юридичні наслідки примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим // Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України. – 1997. – С. 285–288.
10. Грищук О.В. Гуманізація сучасного кримінального права як реалізація одного з принципів міжнародного права // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали науково-практичної конференції. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України. – 1998. – С. 375–377.

Перепадя О.В. Кримінально-правові аспекти примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим (порівняльний аналіз законодавства України та ФРН). - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 2003.
У дисертації розглянуті проблеми примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим у кримінальному праві. Досліджено нормативні, теоретичні та практичні передумови введення та розвитку інституту примирення у кримінальному праві України з урахуванням досвіду Федеративної Республіки Німеччина та Російської Федерації. Проаналізовано суть та місце інституту примирення у системі кримінального права. Дано визначення поняття “примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим”. Сформульовані ознаки, умови юридичної дійсності та кримінально-правові наслідки примирення. У порівняльному аспекті вивчено сучасну судову практику Німеччини та Росії з кримінальних справ щодо цього питання. Сформульовано конкретні пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного кримінального законодавства України, а також рекомендації стосовно практичного застосування норми про примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим.
Ключові слова: примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим, гуманізм, превенція, кримінальна відповідальність, відшкодування шкоди.

Перепадя Е.В. Уголовно-правовые аспекты примирения между лицом, которое совершило преступление, и потерпевшим (сравнительный анализ законодательства Украины и ФРГ). - Рукопись
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2003.
В диссертации рассматриваются уголовно-правовые проблемы примирения между лицом, которое совершило преступление, и потерпевшим. Исследуются нормативные, теоретические и практические предпосылки введения и развития института примирения в уголовном праве Украины с учётом опыта Федеративной Республики Германия и Российской Федерации. Подчёркивается, что норма о примирении является фактором расширения пределов реализации принципа гуманизма в уголовном праве. Указывается, что примирение является самостоятельным институтом уголовного права, которому одновременно присущи признаки института социального. В исследовании даётся доктринальное толкование нормы о примирении по Уголовному Кодексу Украины. В работе исследуются сущность института примирения и его место в системе уголовного права. Анализируются ключевые научные понятия, которые описывают процесс примирения. Определяются понятие “примирение между лицом, которое совершило преступление, и потерпевшим”, субъектный состав, а также волевой и временной аспекты примирения. Впервые даётся определение условий юридической действительности примирения, т.е. условий, при которых примирение признаётся основанием для применения смягчённых правовых последствий совершения преступления. Таковыми условиями являются: а) возмещение потерпевшему (материального, морального или физического) вреда, причинённого преступлением; б) совершение иных действий на благо потерпевшего. Подчёркивается, что возмещение ущерба является основным условием юридической действительности примирения. Обосновывается, что возмещение любого причинённого потерпевшему вреда является юридически значимым, и не имеет значения тот факт, является ли ущерб конструктивным признаком объективной стороны состава преступления. Определяется, что возмещению подлежит материальный, моральный или физический вред. Даётся определение указанных видов вреда в контексте примирения между лицом, которое совершило преступление, и потерпевшим. Предлагается учитывать фактор действительности примирения как уплату в бюджет суммы в размере до 20 % возмещаемого ущерба. Рассматриваются положительный и негативный виды общей и специальной превенции, также определяются уровни общепревентивного влияния. Устанавливается, что примирение удовлетворяет требования положительной общей превенции и положительной специальной превенции. В качестве уголовно-правовых последствий примирения рекомендуется рассматривать и в судебном порядке альтернативно применять освобождение от уголовной ответственности, наказания или смягчение последнего. Применение правовых последствий примирения обусловливается степенью тяжести преступлений и их повторностью. Указывается, что примирение совершается субъектами добровольно в любое время с момента окончания совершения преступления до удаления суда в совещательную комнату для постановления приговора. В сравнительном аспекте изучается современная судебная практика расмотрения уголовных дел по вопросам примирения в Германии и России, а также анализируются перспективы развития института примирения в уголовном праве Украины. Рекомендуется приравнивать юридические лица к потерпевшим, которые по основному содержанию нормы о примирении имеют на него право. Также предлагается не ограничивать сферу применения нормы о примирении, т.е. те составы преступления, в отношении которых возможна реализация этой нормы. Рекомендуется альтернативно применять три юридических последствия примирения. В качестве выводов формулируются конкретные предложения относительно внесения изменений и дополнений в действующее уголовное законодательство Украины, а также рекомендации по практическому применению нормы о примирении между лицом, которое совершило преступление, и потерпевшим.
Ключевые слова: примирение между лицом, которое совершило преступление, и потерпевшим, гуманизм, превенция, уголовная ответственность, возмещение ущерба.

Perepadуa О. Criminal legal aspects of reconciliation between the person who committed a crime and the crime victim (comparative analyses of legislation of Ukraine and German). - Manuscript
Thesis for a Candidate of Juridical Science degree in the specialization 12.00.08 – criminal law and criminology, criminal-executive law. – Koretsky Institute of State and Law of National Ukrainian Academy of Sciences, Kyiv, 2003.
The thesis is an attempt at investigating some problems of reconciliation between the person who committed a crime and the crime victim as seen by criminal law. Normative, theoretical and practical pre-requisites to introducing the institute of reconciliation into the criminal law of Ukraine have been examined taking the experience of the Federal Republic of Germany and the Russian Federation as an example; the essence and the role of the institute of reconciliation in the system of criminal law have been analyzed; the notion of ‘reconciliation between the person who committed a crime and the crime victim’ has been defined. Features, conditions of juridical reality and criminal legal concequences of reconciliation have been formated. Modern judicial practices of the Federal Republic of Germany and Russia pertaining to criminal cases of this kind have been studied; some specific proposals as to changes and amendments to the current legislation of Ukraine have been formulated as well as some recommendations on practical application of the norm of reconciliation between the person who committed a crime and the crime victim.
Key words: reconciliation between the person who committed a crime and the crime victim, humanism, prevention, criminal responsibility, compensation for damages.