21.01.01 – основи національної безпеки держави (політичні науки)

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

КИЇВ – 2008

Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі стратегії національної безпеки та оборони Національної академії оборони України, Міністерство оборони України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор
Ожеван Микола Андрійович ,
Національний інститут проблем міжнародної безпеки РНБО України, завідувач відділу інформаційної безпеки та міжнародних інформаційних відносин

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, старший науковий співробітник
Бодрук Олег Сергійович,
Національний інститут проблем міжнародної безпеки РНБО України, завідувач відділу воєнної політики
та безпеки
доктор філософських наук, професор
Дзьобань Олександр Петрович,
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого(м. Харків), професор кафедри філософії
доктор політичних наук, професор
Римаренко Сергій Юрійович,
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України, провідний науковий співробітник

Захист відбудеться “11” вересня 2008 року о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.723.01 при Національному інституті проблем міжнародної безпеки РНБО України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/7.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України за адресою: 01133, м. Київ,
вул. Кутузова, 18/7.

Автореферат розісланий “......” липня 2008 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат політичних наук ...................................... Т. С. Стародуб

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. “Ліберальна революція”, яка у 90-х роках минулого століття охопила країни посткомуністичного і пострадянського простору, виокремила в політиці європейського безпекотворення два взаємопов’язаних процеси. З одного боку відбувається демократизація простору безпеки ОБСЄ, а з іншого – між сторонами європейського процесу безпекотворення США, ЄС і Росією продовжується непростий діалог з метою пошуку взаємоприйнятних рішень щодо форм і моделей європейської безпеки у XXI столітті.
Надія щодо привнесення демократичних принципів до поновленого діалогу почала зникати з початком югославської (1990) кризи. До того ж політика розширення НАТО на Схід, розміщення елементів американської системи ПРО в Польщі і Чехії та дії Росії щодо призупинення ДЗЗСЄ на своїй території остаточно встановили відносини недовіри між Росією і Заходом щодо відвертості задекларованих намірів.
Все це стало свідченням того, що кардинальні геополітичні зміни, які відбулися і відбуваються у Європі, обумовлені як відмінними зовнішньополітичними стратегіями, так і зустріччю у часі і просторі двох політичних ліній ведення міжнародних справ. Першу лінію визначає політика “реалізму” і змагання країн-акторів за силові компоненти впливу. Другу – політика “модерніті” (І. Валлерстайн), яка пропонує зменшити протистояння у військово-політичній сфері за рахунок втілення у середовище безпеки демократичних цінностей як основ нової політики безпеки. Переконливим визнанням такої особливості стану політики європейського безпекотворення є те, що на державному рівні і в своїх політичних акціях сторони європейського діалогу однаковою мірою користуються знаряддям обох політик.
Наслідком такого суперечливого поєднання політичних стратегій став європейський парадокс: політика лібералізації як основа нового курсу миро- і безпекотворення не лише не позбавила Європу духу військового протистояння, а перевела відносини “Захід – Схід” з виміру “холодної війни” у вимір “холодного миру”.
Мовою політичної практики це означає, що ліберальні демократії Європи та США будують відносини з Росією (а Росія з ними) на основі підозри, оцінки взаємних ризиків і загроз, а рівень довіри в їх взаємовідносинах визначається станом лібералізації Росії за західними стандартами.
За умови, коли дипломатичні розмови не дають бажаних результатів, дедалі очевиднішою рисою політики європейського безпекотворення стає те, що цінності ліберальної демократії стають заручниками країнознавчого тлумачення, а воєнна сила надалі залишається “перевіреним” фактором європейської стабільності.
Така картина певною мірою нагадує Європу часів Гельсінкі (1975), але з однією суттєвою відмінністю – ідеологічну спорідненість сторін-учасниць заперечують аксіологічне навантаження критеріїв безпеки, принципи формування середовища безпеки та підходи сторін щодо доцільності форми і моделі безпеки.
У зв’язку з цим актуальність теми дослідження визначається такими підставами:
По-перше, проблемами теоретичного осмислення ліберальної спадщини щодо світоустрою і методології формування середовища безпеки на ліберально-демократичних засадах.
По-друге, необхідністю комплексного осмислення європейської колективної безпеки в умовах політики демократичних змін, визначенням її сутності і змісту.
По-третє, важливістю з’ясування особливостей воєнної політики США і провідних європейських країн та їх впливом на стан формування простору безпеки ОБСЄ.
По-четверте, потребами політичної практики, яка базується на врахуванні історичного і політичного досвіду та ментальності європейських народів розв’язувати складні міжнародні проблеми мирними засобами.
По-п’яте, необхідністю забезпечення органів державного управління всіх рівнів науковими знаннями щодо сутності європейської безпеки у ліберально-демократичному вимірі, характером взаємозв’язків між країнами-учасниками, які утворюють таку систему, та об’єктивними умовами її існування.
У дисертації значною мірою використовувався методологічний потенціал вітчизняних, російських та західних дослідників соціально-політичних проблем суспільств перехідного типу, окремих аспектів політики європейського безпекотворення та проблем євроатлантичної та європейської інтеграції України: А. Арбатова, З. Бжезінського, В. Вакулича, М. Вебера, О. Білоруса, О Бодрука, С. Василенка, О. Власюка, К. Гаджієва, Р. Гарєєва, Дж. Гудбі, О. Дергачова, О. Дзьобаня, С. Кара-Мурзи, Г. Кісінджера, Р. Коена, В. Косевцова, О. Ковальової, С. Кондратюка, С. Кортунова, А. Кудряченка, Д. Кузьміна, В. Кременя, Т. Кияка, Є. Кіш, Е. Лисицина, О. Мазанова, Б. Максуіні, В. Манілова, М. Міхалкі, Г. Перепелиці, К. Поппера, Ю. Римаренка, А. Ротфельда, Ф. Рудича, В. Смолянюка, О. Снігира, А. Смєлянцєва, В. Ткаченко, М. Троїцького, С. Федуняка, Ф. Фукуями, І. Храбана, С. Хантінгтона, В. Чумака, Л. Шкляра, Т. Шаклєїної, В. Штоля, А. Юдіна та ін.
Актуальність теми дослідження визначила наукову проблему: визначити природу безпеки на ліберально-демократичних засадах, розробити нову методологію формування середовища європейської колективної безпеки.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибраний напрям дослідження безпосередньо пов’язаний з цільовим проектом Стратегія міжнародної миротворчої діяльності України, яку здійснює Рада національної безпеки і оборони України (Акт від 24.04.2008 РНБО), НДР “Розробка методологічних засад та механізму впровадження Стратегії воєнної безпеки України” (Шифр “Основа”), яку виконував Національний науково-дослідний центр оборонних технологій і воєнної безпеки України Міністерства оборони України на замовлення Міністерства оборони України. Результати дослідження відображені в проміжних та заключних звітах про НДР (Акт від 9.04.2008).
Наукова робота пов’язана з навчальними дисциплінами низки кафедр Національної академії оборони України: кафедри стратегії національної безпеки та оборони – “Національна безпека та оборона держави”, кафедри міжнародних відносин – “Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції України”, “Європейська та євроатлантична інтеграція України” та Об’єднаного інституту при Національній академії оборони України.
Під ліберальною парадигмою розуміється система основних категорій, принципів, ідей, концепцій і уявлень, яка відображає конкретний історичний шлях суспільного і духовно-культурного розвитку країн – лідерів західної цивілізації та синтезує ліберальний тип ідеологічного і політичного мислення. Головними категоріями ліберальної парадигми є свобода і демократія.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення засадничих принципів побудови європейської колективної безпеки в умовах демократичних змін на засадах ліберальної парадигми.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1. Систематизувати головні настановлення і критерії політико-ідеологічної доктрини лібералізму щодо формування середовища безпеки, підтримання миру і міжнародної стабільності та виявити їх внутрішні суперечності.
2. Виокремити системоутворюючі чинники, які детермінують політичний вибір форми і моделі безпеки сторонами європейського діалогу – Заходом та Росією.
3. Виявити особливості, перспективу та умови формування простору безпеки ОБСЄ у XXI столітті та його структурних складових – ЄС, НАТО, ОДКБ.
4. Відстежити ґенезу принципів ОБСЄ та виявити вплив політики лібералізації європейського простору на понятійно-категорійний апарат європейського безпекотворення.
5. Дати визначення воєнної політики, яка відповідає зміні об’єкта безпеки у просторі ОБСЄ.
6. Визначити політико-ідеологічну складову національної воєнної політики США, Росії, Франції, Великої Британії і Німеччини та її особливості у кожній із зазначених країн.
7. Уточнити стан демократизації воєнної сфери Української держави і його зв’язок з перспективами входження України в євроатлантичні та європейські структури безпеки.
8. Визначити причину розбіжностей між головними учасниками європейського діалогу щодо тлумачення “довірі” як головного терміну концепту “колективної безпеки”.
9. Уточнити змістовну сторону сучасної “кризи” ОБСЄ як фундатора європейської колективної безпеки.
10. Виходячи з Платформи кооперативної безпеки ОБСЄ, визначити “європейську колективну безпеку” та запропонувати нову методологію формування і логіку побудови системи європейської безпеки на принципах демократії.
Об’єктом дослідження є ліберальна доктрина як ідеологічний фундамент формування об’єднаної і демократичної Європи.
Предмет дослідження – формування системи європейської безпеки на ліберально-демократичних засадах.
У дисертації використані такі методи дослідження:
? діалектичний метод – у формі аналізу системи, структури, елементів, зв’язків, використання категорій, принципів і законів діалектики при аналізі різних аспектів формування середовища європейської безпеки;
? порівняльно-критичний аналіз існуючих концепцій і версій феномена європейської колективної безпеки в політологічному та історичному контексті;
? структурно-функціональний метод – у процесі дослідження елементів системи європейської безпеки, зв’язків між ними і стійкості новостворюваної системи безпеки;
? системний підхід – під час аналізу європейської колективної безпеки як феномену соціально-культурного, духовного і політичного синтезу;
? метод контент-аналізу – під час аналізу чинних концепцій, підходів і стратегій сторін-учасниць і країн-лідерів, в яких розкривається зміст політики безпекотворення в Європі на XXI століття;
? історико-порівняльний метод – у формі аналізу ґенези ліберальної доктрини миро- і безпекотворення;
? метод моделювання – у процесі формування теоретичних конструктивних сценаріїв формування європейської колективної безпеки в умовах стабільності та можливих сценаріїв участі України в структурах європейської безпеки;
? метод єдності історичного й логічного – при визначенні системи європейської колективної безпеки в умовах зміни парадигм безпеки.
Комплексне застосування зазначених методів дало можливість реалізувати принципи об’єктивності повноти, логічної несперечливості та конкретності.
У процесі дисертаційного дослідження автор надає перевагу поєднанню діалектичного методу пізнання з методологією системного підходу.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у системному аналізі сутності, змісту і напрямів політики європейського безпекотворення ключових гравців європейського мирного процесу США, ЄС і Росії та запропонованій новій методології формування середовища європейської безпеки на основі доктрини культурного релятивізму.
У дисертації обґрунтовано ряд положень, які відрізняються науковою новизною і виносяться на захист:
1. У процесі дослідження ліберального проекту єдиної Європи XXI століття визначена і дістала детального аналізу головна теза лібералізму “свобода і безпека якомога для більшої кількості людей”. Це дозволило: розкрити поняття “безпека” через настановлення і критерії, які визначив лібералізм; визначити внутрішню суперечність зазначених настановлень; проаналізувати людський вимір безпеки з позицій культурологічних особливостей сторін-учасниць європейського безпекового процесу.
2. На новому науковому рівні визначені чинники, які детермінують політичний вибір форми і моделі безпеки сторонами європейського діалогу (країнами Заходу та Росією): колективна ідентичність, спільні цінності та мета. Доведено, що сторонам європейського процесу притаманна відсутність однакового розуміння вищих цінностей ліберальної доктрини: США оперують поняттям “ліберальна демократія”, країни-лідери Західної Європи – “соціальна демократія”, Росія – “суверена демократія”. У культурній традиції Заходу свобода – це, насамперед, норма економічна і невід’ємна від “права власності”, в культурній традиції Росії свобода – це політична і соціальна норма, а вже потім норма економічна.
3. На основі методології системного підходу (в аксіологічному сенсі) доведено, що сучасний простір безпеки ОБСЄ можна визначити як нестійку систему, яку формують: головні актори – Сполучені Штати Америки, Європейський Союз і Росія; структури безпеки (НАТО, ОДКБ); зв’язки між ними (міжнародні і міждержавні договори, угоди та домовленості, принципи ОБСЄ); інституції партнерської співпраці та діалогу (Постійна спільна рада НАТО – Росія (ПСР), Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), Комісія Україна – НАТО (КУН), Група середземноморської співпраці (MCG), Програма Партнерство заради миру (ПЗМ)); стратегії європейського безпекотворення США, ЄС і Росії. Показано, що НАТО і ЄС є віддзеркаленням “кооперативної” форми безпеки і матеріалізуються на єдиних методологічних засадах – “від спільних цінностей до спільної мети”. Такий принцип побудови перетворює ці структури безпеки у корпоративні середовища. Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ – Ташкентський пакт 1992 року), навпаки, формується на основі норм міжнародного права, принципів Гельсінкі та є структурою, яка відкрита для приєднання будь-якої країни.
4. Досліджено вплив ліберального чинника на зміст десяти принципів ОБСЄ, якими однаковою мірою оперують сторони європейського діалогу – США, ЄС і Росія, і понятійно-категорійного апарату політики європейського безпекотворення, який утворюють довіра, право, сила, безпека, мир, війна. Доведено, що руйнація Ялтинсько-Потсдамської системи безпеки має аксіологічне забарвлення, обумовлене ліберальною доктриною. Завдяки цьому гуманітарні проблеми безпеки постали в один ряд з політичними, воєнними, економічними та екологічними, а в умовах зміни об’єкта безпеки саме вони визначили зміст поняття “м’яка безпека” (“soft security”).
5. Обґрунтовано авторське бачення воєнної політики, яку пропонується розглядати як частину політики національної безпеки держави і створених нею спеціальних інститутів влади, які підготовляють, утримують і використовують засоби збройної боротьби для утвердження безпеки розвитку громадянина, суспільства і держави та протидії розв’язанню війни.
6. Поглиблено розуміння змісту воєнної політики США та провідних європейських країн. Розкрита залежність воєнної політики від домінуючих у суспільстві ціннісних настанов-критеріїв. Акцентовано увагу на зв’язку
в системі “цінності – ідеологія – політика (воєнна політика)”, де цінності є системоутворюючими чинниками. Доведено, що зміст воєнної політики лідерів західної спільноти визначають вищі цінності ліберальної ідеологеми свобода і демократія (у США – це свобода, демократія і права людини; у Великої
Британії – це свобода та її похідні: “свобода торгівлі” і “вільне плавання у світовому океані”; у Франції – права і свободи людини; у Німеччини – свобода, демократія та європейські цінності; у Росії – “суверенна демократія”).
7. На новому науковому рівні проаналізовані положення воєнної політики України на відповідність ліберальній теорії і практиці. Доведено, що за часів української державності для воєнної політики України характерними є дві доби розвитку: пострадянська доба (1991–2002) і доба лібералізації (2002 – теперішній час). Доведено, що рівень військово-політичної співпраці України з НАТО, а відповідно і мету євроатлантичної стратегії, певний час визначатиме внутрішня неготовність України щодо сприйняття ліберальних цінностей, що з боку керівництва Альянсу формуватиме для України певне підґрунтя політики очікування “кращих результатів”.
8. Поглиблено розуміння головної категорії концепту “колективної безпеки” – “довіра”, яку розкрито у ключі ліберальної ідеї. Визначено, що змістовне наповнення цього терміну віддзеркалює духовно-культурна, соціальна й історична спадщина європейської історії, в межах якої взаємодіють цінності і настанови двох цивілізацій – Західної (Західно-Європейської) і Православної (Росія). Як наслідок, в політичному діалозі сторін-учасниць ОБСЄ постійно конкурують два типи “довіри”: перший має економічні ознаки (позиція Заходу), другий – етично-правові (позиція Росії).
9. Розкрита криза ОБСЄ, пов’язана з політикою демократичних змін в країнах посткомуністичної Європи у 90-х роках минулого століття і надмірною увагою щодо цих питань інститутів і керівництва цієї організації. Це призвело по-перше, до “перекосу” у діяльності ОБСЄ як в складових безпеки, так і в роботі “польових місій”, по-друге, лібералізація принципів ОБСЄ і надмірна увага Заходу до питань дотримання прав і свобод людини в країнах пострадянського простору призвела до суперечок між Заходом і Росією щодо мети організації.
10. Враховуючи відмінності між Заходом і Росією в підходах щодо формування європейської безпеки, та виходячи з того, що посткомуністична Європа визнала права і свободи людини як “об’єкт безпеки” нарівні з державою, обґрунтоване авторське бачення європейської колективної безпеки, яку пропонується визначити як систему колективних дій країн-учасниць, спрямованих на забезпечення “прав і свобод” людини на основі демократизації влади і держави, всебічної співпраці країн-учасниць в економічній, політичній, воєнній, гуманітарній і правовій сферах, кооперації зусиль щодо нейтралізації викликів і загроз та збереження суверенності країн.
Виходячи з вищезазначеного, запропонована нова методологія формування європейської безпеки на демократичних принципах: деполітизація таких основних показників-критеріїв безпеки як свобода і демократія; визнання доктрини культурного релятивізму; узагальнення і дотримання принципу “кооперативності”; досягнення консенсусу щодо розумних “стандартів життя”; втілення нової суспільної моралі (принцип егалітарності); формування ноосферної економіки і політики; відновлення довіри як відображення нової моралі; запровадження демократичного глобального правління. Наслідком нової філософії життя є нова форма безпеки – “солідарна безпека”, яка побудована на стратегії партнерства та, відповідно, на новій логіці.
Наукове та практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення роботи полягає у розкритті засадничих принципів формування середовища безпеки на ліберально-демократичних засадах та розробленні методології формування європейської колективної безпеки у ХХІ столітті.
У практичній площині результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшого розроблення проблем формування європейської колективної безпеки у добу демократичних змін. Результати і висновки дослідження можуть бути використані: під час розроблення документів у державних установах відповідного спрямування, поглиблення змісту і посилення практичного спрямування таких навчальних дисциплін як філософія і політологія, підготовки навчальних модулів “Національна безпека” та навчальних курсів з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, політології міжнародних відносин тощо.
Результати дисертаційного дослідження застосовано в аналітичній діяльності Апарату Ради національної безпеки і оборони України.
Особистий внесок здобувача. У статтях, які видані у співавторстві, усі принципові ідеї концептуальні положення, узагальнення та висновки стосовно об’єкта та предмета дослідження належать особисто здобувачу.
Апробація результатів дисертації. Основні положення, результати та висновки дисертаційного дослідження оприлюднені і пройшли апробацію під час проведення круглого столу в редакції журналу “Політика і час” з проблем національної безпеки України (“Політика і час” № 11, 2002), у виступах на наукових конференціях: “Україна в Євроатлантичних структурах безпеки” (НІСД, 2003); “Людина – суспільство – світ” (КНУ ім. Т. Шевченка, 2004, 2005, 2006); “Тенденції розвитку збройної боротьби в сучасних умовах” (Національна академія оборони України, 2003); “Реформування сектору безпеки України”
(27–28 травня 2004 року, м. Київ, Верховна Рада України, НІПМБ РНБО України, Женевський центр демократичного контролю за збройними силами); “Асиметрія міжнародних відносин в умовах глобалізації” (6–7 жовтня 2005 року, ІМВ КНУ ім. Т. Шевченка), на науково-практичних семінарах: “Військова безпека України: проблеми та шляхи забезпечення” (Центральний науково-дослідний інститут Збройних Сил України, 2004); “Стратегія воєнної безпеки України” (10 листопада 2005 року, ННЦ ОТ і ВБ), на міжнародному “круглому столі” “Гуманістичний профіль української армії: ретроспектива та перспектива” (16 жовтня 2004 року). Результати, отримані дисертантом, апробовані в процесі обговорення на докторантських семінарах та науково-теоретичних семінарах кафедри стратегії національної безпеки та оборони Національної академії оборони України.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у авторській монографії загальним обсягом 28,62 ум. друк. арк., 22 статях, опублікованих у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, загальним обсягом 14,34 ум. друк. арк.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації – 464 сторінки, з них 416 сторінок основного тексту, список використаних джерел містить 486 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ присвячено обґрунтуванню актуальності теми, висвітленню особливостей підходів сторін європейського діалогу в обґрунтуванні форми і моделі європейської колективної безпеки, визначенню об’єкта і предмета, мети та завдань дослідження, опису його теоретико-методологічних основ, розкриттю наукової новизни дослідження, його теоретичної та практичної значущості. Підкреслюється, що необхідність і своєчасність дослідження визначається логікою демократичних змін в Європі, потребою переоцінки спадщини “холодної війни” та започаткування мислення, позбавленого духу конфронтації і риторики зверхності.
У першому розділі “Методологічні основи дослідження європейської колективної безпеки як системного утворення”, який складається з чотирьох підрозділів, розкривається теоретико-методологічна основа європейської безпеки на основі аналізу історико-філософського матеріалу та сучасного зарубіжного (західного, російського) і вітчизняного знання. Європейська безпека розглядається як інтегральне поняття, ядром якого є безпека людини, її права і свободи.
У першому підрозділі “Питання політики європейської колективної безпеки в сучасній політичній науці” увага акцентується на тому, що поле безпеки ОБСЄ нині перебуває у стані змагання двох принципово відмінних одна від одної гіпотез безпеки – “кооперативної безпеки” і “колективної безпеки”. Доведено, що багатовікове співіснування двох частин Європи – Заходу і Сходу – це не лише фактор часу, що сформував генетичну пам’ять європейців, детерміновану як принциповими характеристиками сфери філософії “духу” – релігії, культури та історії (а звідси і відповідним ритмом і стилем життя народів), так і уроками двох світових війн і пошуками фундаментальних “істин”, які можуть бути покладені в основу форми і моделі безпеки і “вічного миру”.
Перші дослідження, проведені з цієї проблематики у західному соціогуманітарному знанні у 50–70-х роках ХХ століття, спиралися на спільну історію і культурну спадщину. Непереборними “істинами” нового середовища безпеки стали демократичні цінності і спільна мета жити в мирі і безпеці. Це виражено у працях школи реалістів З. Бжезінського, А. Б’юкена, Дж. Гудбі, Г. Кана, Д. Кеннана, Г. Кісінджера, Р. Осгуда, С. Поссоні, Р. Страус-Х?юпе, М. Тейлора, Е. Хааса, які в питаннях безпеки на перший план ставили силові складові політики, а також у працях школи ідеалістів М. Кука, Т. Муса, Ф. Таненберга та ін., які оцінювали стан міжнародних справ з точки зору демократичних прагнень країн спільноти і моральних цінностей вільного світу. З початком кризи комуністичної системи у 90-х роках ХХ століття аксіологічній чинник став домінуючим в головних сферах безпеки – економічній, гуманітарній і військовій. Ці проблеми розвинули Дж. Гудбі, Р. Коен, Б. Максуіні, М. Міхалка, А. Ротфельд, Ф. Фукуяма, С. Хантінгтон, та ін. Загалом така позиція відповідає ліберально-демократичному підходу щодо організації середовища безпеки.
Російська сторона, яка остаточно відкинула західний лібералізм і його безпекотворчі постулати, дотримується колективної форми безпеки. З погляду представників російської сучасної наукової думки її центральними елементами є перевірені часом принципи Гельсінкі (1975), серед яких головним є принцип суверенітету і міжнародного права. Росія має власні погляди як на демократію та її цінності, так і на формування системи безпеки в Європі. Тому при аналізі ролі і місця Росії в формуванні системи європейської безпеки російські автори зосереджують увагу як на структурно-організаційному, так і на аксіологічному підходах.
Проблематика європейської політики Росії охоплює три блоки питань: розширення НАТО на Схід і реакція Росії на цей процес; перебудова Росії в країну європейської демократії на основі національної ментальності; життєвої необхідності налагодження співпраці з євроатлантичними та європейськими структурами безпеки. Такі автори як А. Алексєєва, А. Арбатов, А. Білоногов К. Гаджієв, Р. Гарєєв, С. Кортунов, Д. Кузьмін, Д. Лєушкін, В. Манілов, М. Троїцький, О. Уткін, Т. Шаклєїна, В. Штоль, А. Юдін та ін. констатують, що політика розширення НАТО є загрозою для безпеки Росії і доводять, що з метою підтримання стабільності у просторі безпеки ОБСЄ та усунення нових глобальних загроз Росія, США і ЄС (НАТО) можуть плідно співпрацювати.
Дещо іншу позицію займають А. Дугін і А. Панарін, які аналізують аксіологічний чинник політики європейського безпекотворення з метою показати, що Росія виконує особливу місію в протистоянні Заходу, а також відкинути західний лібералізм як єдино “вірний” шлях побудови безпечної Європи і визнати його неприйнятним для Росії.
Українські автори дотримуються позиції щодо природної спроможності України стати повноправним членом європейських та євроатлантичних структур безпеки, хоча це потребуватиме від України тривалої внутрішньої модернізації і побудови в країні демократії європейського зразка. Вирішенню зазначеної проблематики присвячені праці українських авторів О. Білоруса, О. Власюка, С. Василенка, В. Вакулича, О. Дергачова, О.Дзьобаня В. Косевцова, О. Ковальової, В. Кременя, Т. Кияка, А. Кудряченка, Д. Лук’яненка, О. Мазанова, В. Молостовцевої, О. Полторакова, Ф. Рудича, Ю. Римаренка, О. Снігира, О. Сивака, А. Смєлянцєва, В. Ткаченко, Ю. Шмаленка, Л. Шкляра, В. Чумака та ін.
Проблемам методології політики безпекотворення присвячені праці В. Батюка, О. Бєлова, О. Бодрука, О. Гончаренка, О. Горбуліна, Д. Лук’яненка, О. Пахомова, С. Пирожкова, Е. Лисицина та ін.
Військові аспекти забезпечення національної безпеки проаналізовані у працях В. Константинова, Г. Костенка, В. Кохна, Б. Парахонського, О. Пулима, В. Смолянюка та ін.
Проблеми інтеграції України в євроатлантичні та європейські структури безпеки розкриті в працях О. Білоруса, К. Білої, В. Вакулич, С. Василенка, О. Власюка, П. Демчика, Є. Кіш, Г. Перепелиці, О. Полторакова, О. Снігира, С. Федуняка, І. Храбана та ін.
Здійснений в дисертації аналіз дав можливість дійти висновку, що у наявних працях не має узагальненого і неупередженого дослідження, яке б розглянуло феномен європейської колективної безпеки з використанням найширшого політичного аналізу. У працях вищеперерахованих авторів питання європейської безпеки розглядаються переважно через структурно-організаційний підхід, що в умовах зміни парадигм розвитку та об’єкта безпеки надто спрощує всю проблематику її формування. Такі ключові категорії колективної безпеки як “довіра”, “право”, “сила” у формулі політики європейського безпекотворення (“цінності – ідеологія – політика”) залишилися без належного аналізу через те, що з поля зору випала аксіологічна складова, якій у підходах Заходу відведена ключова роль.
У другому підрозділі “Ліберальна доктрина про природу загального мира і безпеки” здійснено ретроспективний історико-філософський аналіз головних пріоритетів ліберальної доктрини щодо формування середовища безпеки всередині і ззовні країни та за умов зміни об’єкта безпеки. Аналіз свідчить, що порівняно з іншими ідеологічними напрямами, ліберальна доктрина запропонувала дещо відмінні політичні, економічні і моральні орієнтири.
Доведено, що їх фундаментом є нова протестантська етика суспільного буття – етика особистого збагачення та накопичення як угодна Богові справа, яка згодом визначила соціальні категорії добра і зла та сформувала громадянина демократичного суспільства. Вона укорінена в економічній свободі особистості і, як це доведено М.Вебером, впливає на подальше уточнення змісту внутрішньої і зовнішньої політики та поняття “безпека” взагалі.
У працях лібералів першої половини XX століття здійснена спроба виокремити такі основні вимоги лібералізму як соціальна реформа, демократія, свобода торгівлі, свобода думки, совісті та міжнародний мир від мети держави, яка хоче бути тим соціально-політичним інститутом, якому відведена роль розпорядника долі окремої людини і суспільства в цілому.
Перед лібералістикою цього періоду постало завдання оновити дух лібералізму в первинному значенні свободи, а саме – очистити його від згубного утилітаризму і гедонізму, звільнити від мілітарно-силового мислення, а головне – надати йому форми універсальної цінності, завдяки якій можна побудувати безпечний (у воєнному відношенні) світ.
Осмислення проблем безпеки під новим кутом зору найяскравіше характеризується творчістю Ф. Гаєка, Л. Гобгауза, Дж. Д’юї, Б. Кроче, Т. Масаріка, Гвідо Ді Руджеро, Г. Самуеля, П. Струве Е. Трьольча, Е. Фаге, Б. Чичеріна, та ін.
Аналіз поліфонії думок головних теоретиків лібералістики цього періоду, надав можливість виділити основні настановлення-константи ліберальної ідеї, які визначають методологію ліберального підходу щодо формування внутрішнього і зовнішнього середовища безпеки.
Перший пріоритет: свобода невід’ємна від поняття обов’язку і справедливості (Гв. Ді Руджеро).
Другий пріоритет: свобода як нова метафізика життя (“самообмеження заради вільного розвитку всіх” – Е. Трьольч; “розвиток духовного життя в його цілісності, а отже, життя морального” – Дж. Д’юї, Б. Кроче).
Третій пріоритет: свобода і моральність невід’ємні від паритету виробництва і споживання (утилітаризм і гедонізм – найвищі цінності позитивістських доктрин є головною загрозою існуванню лібералізму як соціальної теорії, необхідна економічна (Дж. Д’юї, Б. Кроче, Г. Ді Руджеро) і етична гармонія (Л. Гобгауз).
Четвертий пріоритет: свобода – це вільний торговельний обмін, вільне спілкування людей (Л. Гобгауз, Дж. Д’юї, Г. Ді Руджеро, Е. Фаге).
П’ятий пріоритет: лібералізм – колиска нової глобальної моральностіі, вісник миру і безпеки (війна – це зіткнення інтересів сконцентрованої та організованої власності” – Дж.Д’юї; розум здатний примирити конфліктні інтереси – Л. Гобгауза, Б. Кроче, Т. Масаріка, Л. Мізеса, Гв. Ді Руджеро тощо). У загальному баченні проблем миру і безпеки лібералізм мав сприяти розвитку “живої духовної енергії”, яка живить соціальну структуру, розширює і збагачує дух націй.
Формується теорія “загального добра”, де співвідношення свободи і моралі дещо скориговані. Вважається, що цінності лібералізму виявляються лише через “колективістський дух” суспільства і самообмеження в свободі дій заради суспільних цілей (Л. Гобгауз, Дж. Д’юї, Т. Масарік).
Друга половина XX століття характеризується оновленням настанов класичного лібералізму щодо формування середовища безпеки. Така головна категорія лібералізму як “свобода” набуває більш демократичного звучання і зазнає правового обмеження. Вільна особистість з безмежними ступенем свободи поступилася соціально-відповідальному громадянину, якому небайдужа доля нації і країни. Фактично це означало, що “чистий лібералізм” як політична ідеологія зійшов з політичної авансцени і дав дорогу неолібералізму і соціалізму. Відтепер фундамент політики безпекотворення формують загальні цінності, спільна мета і колективна ідентичність. З’являються концепції кооперативної безпеки (кантіанська версія – Р. Коен, гроціанська версія – Брукінгський університет (США), концепція людської безпеки – Л.Ексуорті, теорія демократичного миру – Р. Арон, П. Аснер, Дж. Лі Рей, Л. Річардсон, Б. Рассет, Х. Старр, Ф. Фукуяма, які у центр політики європейського безпекотворення ставлять аксіологічний чинник.
Отримано висновок, оскільки головним структурним елементом лібералізму є “свобода”(економічна свобода), а її присутність в головних настановах лібералізму щодо формування простору безпеки детермінує певний тип соціальної поведінки і моральний вибір особистості, то в умовах поліцентричного світу це, з одного боку, робить проголошені пріоритети внутрішньо суперечливими, а з другого – позбавляє їх якості “універсальних інструментів”. За таких умов формулу безпекотворення “цінності – ідеологія – політика (політика безпеки)” слід розкривати з найзагальніших культурологічних і етичних уявлень про добро і зло, щастя і благоденство, суспільний обов’язок і призначення людини. У глибшому сенсі йдеться про спілкування в межах соціальних архетипів конкуруючих культурно-цивілізаційних утворень, які співпрацюють в ОБСЄ. Архетипи містять у собі глибинні властивості сприйняття світу тими чи іншими соціальними спільнотами, тому не випадково, що різними народами одні й ті самі події в житті сприймаються по-різному (О.Дзьобань).
У третьому підрозділі “Європейська колективна безпека в умовах політико-ідеологічного симбіозу” обґрунтовується думка, що головним викликом для формування європейської колективної безпеки є ігнорування Заходом доктрини культурного релятивізму і найзагальніших культурологічних і етичних уявлень про добро і зло, щастя і благоденство, суспільний обов’язок і призначення людини, які віддзеркалюють зміст поняття “цінності”. Доведено, що у формулі безпекотворення “цінності – ідеологія – політика (політика безпеки)” цінності виступають системоутворюючою категорією політичних ідеологій і визначають зміст національних інтересів головних гравців європейського мирного процесу. Розбіжність у ціннісному полі, за умов свідомого зіткнення цінностей, тягне за собою суперечності найвищого порядку – конфронтацію і конфлікт. Результати аналізу свідчать, що поштовхом до Другої світової і “холодної війни” була крайня політизація цінностей і політичних підходів щодо формування середовища безпеки. Доведено, що з позицій принципів організації демократичного суспільства у XX столітті це розмежування було особливо відчутне з одного боку, між комунізмом і фашизмом, а з другого – лібералізмом.
Стан політизації є таким навіть тоді, коли європейська спільнота, включно із пострадянським простором, обрала демократичні цінності як основу розв’язання застарілих протиріч. За поглядами Заходу, на першому етапі стратегія лібералізації країн Центральної і Східної Європи має декомунізувати світоглядні орієнтири суспільств цих країн, а на другому – направити суспільну свідомість у русло демократії європейського зразка. Тобто, ці країни мали засвоїти чи не найголовніший урок лібералізму – цивілізованості необхідно навчитися (І. Валлерстайн), а вчителем цієї цивілізованості має бути Захід.
Обґрунтовано, що, по-перше, така стратегія формування простору безпеки, з одного боку, є викликом для доктрини культурного релятивізму, якої фактично дотримується Росія та інші європейські країни, а з другого – є проявом “імперськості” Заходу. По-друге, країнознавчі особливості тлумачення головними європейськими гравцями (США, ЄС і Росією) ключових структурних елементів ліберальної ідеологеми, якими є “демократія” і “свобода”, відобразили три найсуттєвіші речі: відмінну культурологічну природу спільнот (атлантичну, західноєвропейську і східноєвропейську (російську)) та різний ступінь впливу протестантської етики (релігійно лібералізм походить з духу протестантизму) на її формування; рівень визнання цінностей ліберальної ідеологеми в США, Європі (ЄС) і Росії та її вплив на політичне життя (США – ліберальна демократія, країни Європи – соціальні демократії, Росія – суверена демократія); вплив політичних традицій на вибір концептів безпеки: гроціанської (США), кантіанської (ЄС) і колективної на принципах кооперативності (Росія).
Четвертий підрозділ “Антропологічний вимір поля безпеки ОБСЄ в методології системного підходу” присвячений аналізу постійних і змінних чинників, які впливають на стан формування європейської безпеки. До постійних чинників належать стан реалізації основних прав і свобод людини; стан внутрішньої стабільності в суспільстві і державі; дотримання принципів демократії, до змінних – політика безпеки і стратегія її реалізації сторонами європейського діалогу. Виходячи зі зміни об’єкта безпеки, на підставі системного підходу відтворено механізм формування європейської безпеки як системи зв’язків, а також визначені умови, що дозволяють забезпечити її стабільність.
Результати аналізу свідчать, що формування сучасного поля безпеки ОБСЄ перебуває у стані пошуку головними європейськими гравцями трьох консенсусів: фундаментального (аксіологічного), політичного і функціонального. Доведено, що з початком 90-х років минулого століття боротьба між Заходом і Росією відбувається передусім на культурно-ціннісному рівні, формування якого значною мірою пов’язане з генетичною пам’яттю народів і націй.
Йдеться про розбіжності двох архетипів, які віддзеркалюють семіотичне наповнення таких понять як “свобода”, “демократія”, “безпека”, “міжнародна безпека” тощо. Через цю обставину досягти фундаментального консенсусу в масштабах Європи неможливо. Вочевидь це впливає на рівень політичних відносин сторін і плідність досягнутих домовленостей як в межах ОБСЄ, так і на двосторонньому рівні Росія – США, Росія – ЄС.
Результати дослідження дозволяють констатувати, щ,о по-перше, завдання європейських політиків має полягати в досягненні політичного і функціонального консенсусу та “обережному” поводженні зі сферою цінностей. По-друге, виходячи з цього, узгодження зовнішньополітичних стратегій слід проводити у площині політичного діалогу, позбавленого подвійних стандартів і, як наслідок, подвійних оцінок подій.
Зроблено висновок, що європейська безпека як соціально-філософська і політична категорія може задовольняти всіх учасників системи, а її механізми можуть спрацьовувати тільки у разі виконання однієї із взаємовиключних умов: або її буде побудовано на доктрині культурного релятивізму як альтернативи генеральній лінії лібералізації (американізації), або її будуватимуть за єдиною методологією, де критерії безпеки (“свобода”, “демократія”, “права людини”, “ринкова економіка”) відповідатимуть єдиному семіотичному наповненню. Обидва варіанти можуть потерпіти політичного фіаско, що доводять чинні Стратегія національної безпеки США і Концепція національної безпеки Росії.
У другому розділі “Ґенеза сутності та логіка зв’язку головних категоріальних визначень європейської безпеки” здійснено політологічний аналіз основних принципів і категорій європейської безпеки в умовах трансформації поля безпеки ОБСЄ.
У першому підрозділі “Європейська колективна безпека як проблема семантичного порозуміння між Заходом і Росією” в конкуруючих версіях європейської безпеки (кооперативної і колективної) виявлені розбіжності фундаментального характеру, які унеможливлюють поєднання цих форм безпеки в якесь синтетичне утворення.
Встановлено, що найхарактернішою рисою процесу європейського безпекотворення є те, що в ньому конкурують не тільки форми безпеки (“кооперативна”, “колективна”), а й терміни (“кооперативна безпека”, “колективна безпека”). Як предмети культурної і політичної традиції вони формалізують певний світогляд і певну лінію політичної стратегії.
Результати дослідження дозволяють стверджувати, що, по-перше, дійсний зміст терміна “кооперативна безпека” політики Заходу (насамперед США) свідомо заполітизували (заідеологізували) на етапі загального захоплення країн Східної Європи цінностями демократії, внаслідок чого відбулася підміна понять “демократія”/“лібералізм”. Про це свідчить аналіз праць Е. Картера, М. Мандельбаума, М. Міхалки, У. Перрі, Дж. Штайнбруннера, Г. Еванса тощо, які розглядають кооперативну безпеку як більш відкритий і найвищий рівень співпраці країн-учасниць, чим практично підтримують точку зору Дж. Фулбрайта – засновника цього терміну.
По-друге, Росія має власне уявлення про “кооперативну безпеку” й не поділяє принципи “кооперативної безпеки”, яких дотримується Захід, а є прихильницею іншої – колективної форми безпеки, якою є ОДКБ.
По-третє, відмінність стратегій щодо формування європейської безпеки відновила в Європі знайому з часів “холодної війни” дилему безпеки, коли воєнні приготування однієї країни (сторони) незалежно від її намірів становлять загрозу для інших країн.
Суттєві розбіжності у поглядах сторін виявлені і в тлумаченні терміну “колективна безпека”. Захід дотримується позиції, що це поняття є винаходом “холодної війни” і розглядає його через призму політики реалізму часів ідеологічного протистояння, через це воєнну безпеку між країнами–учасницями такої системи гарантувати неможливо. Варіативними формами співпраці в межах такої системи безпеки є лише співпраця на інституціональному і функціональному рівнях. Система “колективної безпеки” є нестійкою.
У російській репрезентації термін “колективна безпека” корелює з терміном “взаємна безпека” (“взаємна небезпека”). Російська політика колективної безпеки вимагає визнання й усунення небезпек (загроз) як всередині системи “колективної безпеки”, так і ззовні. У середині системи стан безпеки між її учасниками підтримують всі учасники на основі визнання принципів ОБСЄ, норм міжнародного права та єдиної платформи “з прав і свобод людини”, ззовні – кооперативними зусиллями країн-членів.
Доведено, що проблема змісту термінів “кооперативна безпека” і “колективна безпека” обумовлена відмінностями у культурно-духовній сфері і політичної традиції сторін європейського діалогу (США – лідерства, ЄС – консенсус, Росія – рівноправний діалог). Духовна відмінність Росії від Заходу та її статус “опонента” європейської стратегії США і НАТО є тим чинником, який дозволяє думати, що Росія проводить чітке розмежування принципів “кооперативної безпеки” НАТО і “кооперативності” у його дійсному (оригінальному) звучанні. Позбавивши принцип “кооперативності” ідеологічного забарвлення, Росія свідомо направила його в русло організаційної форми, де взаємодіють традиційні і нетрадиційні актори. Водночас, Росія визнає принцип кооперативності як додатковий інструмент у зміцненні колективної безпеки в Європі нарівні з міжнародним правом і принципами ОБСЄ.
Здійснений аналіз дає підстави визначити “європейську колективну безпеку” як систему колективних дій країн–учасниць, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини на основі демократизації влади і держави, всебічної співпраці в економічній, політичній, воєнній, гуманітарній і правовій сферах, кооперації зусиль щодо нейтралізації викликів і загроз та збереження суверенності країн.
У другому підрозділі “Європа в умовах зміни об’єкта безпеки: від лібералізації принципів ОБСЄ до вимог НАТО (ЄС)” визначено та уточнено політичний інструментарій, за допомогою якого формується політика європейської безпеки. Підкреслено, що з моменту визнання європейською спільнотою проблеми прав і свобод людини, яка фактично була закріплена у “третьому кошику” Заключного (1975) акту Гельсінкі, середовище безпеки епохи політики реалізму зазнало втручання принципів політики модернізму. На мові політичної практики це означало надання окремому індивідові статусу “об’єкта” міжнародної політики нарівні з державою. Антропологічний вимір безпеки посів головне місце в усіх складових безпеки ОБСЄ, а саму безпеку почали розглядати як складне і комплексне утворення.
Доведено, що, як політичний і моральний “барометр”, принципи ОБСЄ опинилися в стані “заручника”, коли кожен гравець, використовуючи їх як “щит”, сповідує власні інтереси, а сама ОБСЄ опинилася в кризі. Акцентується, що у затяжній суперечці щодо змісту свободи і демократії проглядають дві стратегії. Стратегія Заходу ґрунтується на принципах політики демократичних змін, стратегія Росії, в силу її внутрішньої слабкості, націлена на збереження принципів епохи “реалізму”. Для Росії ці принципи слугують перевіреним щитом, під захистом якого вона намагається відновити свою економічну, політичну і воєнну могутність та повернути собі статус великої держави.
Визнання сторонами європейського діалогу “людського виміру” безпеки дало змогу виокремити в політиці європейської безпеки низку найхарактерніших особливостей, а саме: незважаючи на те, що Захід і Росія вийшли зі стану ідеологічної конфронтації і визнали принципи демократії головними елементами архітектури безпеки, підґрунтям нового витка протистояння між ними є конфлікт цінностей; в архаїчному світі в ключових питаннях безпеки інтереси Заходу і Росії збігаються; не зважаючи на неоднакове ставлення до Гельсінкських (1975) домовленостей, Захід і Росія вимушені визнавати їх стабілізуючу роль у воєнно-політичному кліматі в Європі; нові глобальні виклики і загрози диктують сторонам діалогу потребу дотримуватися виваженої лінії поведінки та узгодженості позицій у найскладніших питаннях міжнародної політики: реформа ООН і ОБСЄ, спільна платформа щодо “прав і свобод”, гуманітарне втручання тощо; Захід і Росія визнали за неурядовими організаціями та інституціями право політичної ініціативи як ресурсу міжнародного співтовариства у формуванні в Європі “кооперативної безпеки”.
На підставі аналізу виявлені суттєві розбіжності сторін з питань демократії і змістовної частини “прав і свобод”, починаючи з тлумачення суверенітету країни і того, якою мірою принцип суверенності заперечує втручання третьої сторони у внутрішній конфлікт і які події можуть бути приводом для такого втручання.
Доводиться, що в умовах демократичних перетворень в Європі і зміни об’єкта безпеки найбільшої атаки з боку прихильників ліберальної ідеї зазнали принципи суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, поваги до прав людини і основних свобод, що знайшло найяскравіше відображення в працях С. Брауна, А. Печчеї, Дж. Шелла та ін.
На підставі здійсненного аналізу робиться висновок, що по-перше, у просторі безпеки ОБСЄ викликом є не ліберальна ідея та її головні цінності – свобода і демократія, а їх надмірна політизація через нав’язування “стандартів” з боку Заходу. По-друге, вихідним принципом оновленої системи безпеки може стати принцип “кооперативності”, який а priori відкидає змагання за отримання вищого рівня безпеки будь-якою стороною і спрямований на співпрацю, відкритість та діалог сторін мирного процесу.
Констатується, що в умовах кризи ОБСЄ політичні, економічні і воєнні важелі НАТО і ЄС дозволяють їм утримувати ОБСЄ у “тіні” своїх стратегій і, відповідно, займати в європейській політиці домінуючу роль. Виділяється декілька причин такої політичної, воєнно-політичної, політико-ідеологічної і економічної ситуації.
На підставі аналізу визначається сукупність принципів, що цементують НАТО-центричну модель безпеки. Умовно їх поділено на три групи: ідеологічно-ціннісні принципи, принципи політичної взаємодії і принципи (вимоги) воєнного будівництва країн – учасниць Альянсу.
Першу групу принципів, становлять принципи демократії і верховенства права, повага до прав людини, розподіл влади і незалежність суддів, демократичні вибори відповідно до норм ОБСЄ, політичний плюралізм, свобода слова, повага до національних та етнічних меншин та недискримінація за політичними, релігійними або етнічними ознаками, свобода торгівлі тощо. Цю групу принципів можна назвати домінант-принципами. Стосовно країн-аспірантів вони виступають як критерії внутрішньої готовності щодо приєднання до Альянсу (підписали і виконали ПДЧ).
Другу групу становлять принципи Гельсінкської наради країн-учасниць ОБСЄ. Однак, дотримання окремих з них поставлено в залежність від внутрішніх і зовнішніх викликів, які пов’язані з країнами посткомуністичного простору: етнічні та релігійні конфлікти, територіальні претензії, порушення прав людини, розпад держав, невдалі спроби провести реформи тощо, які можуть призвести до локальної або навіть регіональної нестабільності.
Третю групу принципів складають вимоги до країн-аспірантів. Вони формують ліберальне підґрунтя в економічній, політичній, гуманітарній і військовій складових безпеки. У межах Альянсу вимога діє як принцип. У військовій складовій безпеки такими принципами є: визнання Вашингтонського договору 1949 року, Стратегічної концепції Альянсу та участь в їх виконанні; демократичний цивільний контроль над збройними силами; створення професійної армії; оптимізація організаційно-штатної структури, бойового та чисельного складу задля її відповідності умовам ведення війн шостого і сьомого поколінь; впровадження інформаційних технологій і систем високоточного озброєння; стандартизація та оперативна взаємосумісність збройних сил країн-учасниць; прозорість воєнного бюджету та виконання фінансових зобов’язань щодо будівництва національних збройних сил, воєнного і цивільного бюджету та програм НАТО; обмін між країнами-учасницями інформацією секретного характеру та її захист відповідно до вимог НАТО; виконання угод (документів), на яких ґрунтується політика Альянсу.
На підставі здійсненого аналізу робиться висновок, що лібералізація простору ОБСЄ і політика “відчинених дверей” НАТО породили декілька негативних тенденцій, які матеріалізувалися у викривленні принципів ОБСЄ і позбавленні їх справжнього змісту, закладеного в Заключному акті Гельсінкі; у посиленні протистояння між Заходом і Росією у сфері воєнної безпеки; у поступовому витиснені ОБСЄ з арени європейської політики безпеки як загальновизнаної структури безпеки.
У третьому підрозділі “Вплив ліберальної транзиції на понятійно-категорійний апарат політики європейського безпекотворення (довіра, право, сила, безпека, безпека і оборона, рівень безпеки, трансформація і реформа, мир і війна)” визначено й уточнено категоріальний апарат політичних досліджень у сфері європейської безпеки.
Констатовано, що з перемогою в Європі цінностей демократії такі базові категорії колективної безпеки як “довіра”, “право” (міжнародне право), “сила” (військова сила) опинилися в колі “демократичних змагань” між США, ЄС та Росією, сенс яких криється в особливо-національному ставленні до ліберальної ідеї та в демократичних традиціях країн–учасниць. Особливу увагу звернуто на таку головну категорію колективної безпеки як “довіра”. Проаналізовано її етимологічний зміст, етапи становлення та особливості прояву. Доведено, що наприкінці XX століття на зміну традиційному тлумаченню довіри як прояву Кантівського категоричного імперативу “чини так, щоб закон твоєї поведінки міг претендувати на загальність” прийшов імператив економічний.
У розумінні політиків-лібералів довіра як мир, безпека і стабільність є результатом синтетичного економічного дійства, яке поступово охоплює всю Європу. Проблему довіри на основі економічного чинника всебічно розкриває К. Поппер. Зроблено висновок, що на просторі ОБСЄ відбувається “зустріч” двох родогенних “довір”: довіри на основі ірраціоналізму, що ілюструють Росія і країни пострадянського простору, і довіри на основі раціоналізму, що демонструє Захід.
Здійснений аналіз дав можливість зробити ще один висновок: ліберальна практика 90-х років ХХ століття привнесла у правовий порядок доби ідеологічного протистояння “корекцію” об’єкта безпеки (з “держави” – на “права і свободи людини”). Це обумовило зміну поглядів на кодекс міжнародно-правових відносин і намагання країн Заходу докорінно змінити його. Завдяки політиці “демократичних змін”, з’явилися терміни “гуманітарна операція”, “право превентивних дій” тощо. Зроблено висновок, що міжнародне право зазнало тиску політики лібералізації і зовнішньополітичних стратегій “найсильніших цього світу”.
Доведено, що стан клімату довіри в Європі нині залежить від успіху вирішення сторонами європейського діалогу “дилеми безпеки”, тобто коли військова діяльність однієї держави (групи держав,) незалежно від її намірів, становить загрозу для іншої держави. На сучасному просторі безпеки ОБСЄ “дилема безпеки” відображена в дуже виразній формі. Картина набирає завершеного вигляду, коли предметна сфера політичних дискусій стосується поняття “сили” (“воєнної сили”) і воєнної політики сторін європейського діалогу – США, Росії, провідних країн НАТО і Альянсу загалом. Зроблено висновок, що новий виток силового протистояння між США і Росією та Росією і НАТО віддзеркалює проблему розбіжності поглядів сторін європейського діалогу на майбутнє світового розвитку взагалі і систему безпеки в Європи зокрема.
Понятійно розмежовані і уточнені категорії “безпека”, “безпека і оборона”, “рівень безпеки”, “трансформація і реформа”, “мир і війна”. Обґрунтовано, що у версії представників сучасної лібералістики категорія “безпека” як інтегральне поняття складається з двох секторів “soft security” (м’яка безпека) і “hard security” (тверда безпека). Перший сектор стосується проблем демократичного розвитку і демократії, другий – сектору воєнної безпеки. Зміст першого сектору складають питання врегулювання міжнародних і внутрішніх конфліктів мирними засобами; верховенства права; демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави; поліпшення добробуту населення через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність за охорону довкілля. Зміст другого – забезпечення власної безпеки та безпеки союзників військовими засобами.
Доведено, що у євроатлантичному дискурсі основним словосполученням є “безпека і оборона”. Дві його складові – це вектори різної спрямованості. Перший вектор – “безпека”, спрямований усередину системи (НАТО, ЄС) і має на меті створення стабільної політико-економічної і суспільної конструкції (системи). Другий – “оборона”, спрямований назовні системи – союзу держав. Третій – “рівень безпеки” визначається як інтегральний показник ступеня захищеності прав і свобод індивіда, суспільства і захисту довкілля. Системоутворюючими елементами цього поняття вважається ВВП на душу населення, тривалість життя та освіченість. Ці показники відтворюють поняття “індекс розвитку людського потенціалу – ІРЛП”. При оцінюванні рівня безпеки на перший план виходять питання сектору “soft security”.
Уточнено і на цій основі доведено, що адекватне застосування понять “реформа” і “трансформація” до процесів, які відбуваються в державотворчій і військовій сферах країн НАТО і пострадянського простору, є логічною помилкою. На основі системного аналізу зроблено висновок, що такі підходи заздалегідь вносять плутанину у сенс того, що відбувається в сучасній Європі. Твердження, що “НАТО трансформується”, суперечить Північноатлантичному договору (1949), а думка, що “в країнах пострадянського простору відбуваються реформи як і в країнах Альянсу”, суперечить дійсному змісту цих процесів. Зміст преамбули Вашингтонського договору не дає жодних підстав стверджувати, що мета Альянсу докорінно змінилася. Вона є незмінною – “захистити свободу, спільну спадщину своїх народів та їх цивілізацію, яка заснована на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права”.
Доведено, що аксіологічна складова присутня в усіх категоріях політики безпекотворення, яку проводить Захід. Спроба окремих представників вітчизняної політичної науки залишити ці процеси за межами аксіологічної складової безпеки не є корисною у питанні встановлення справжньої картини європейських процесів.
У політиці європейського безпекотворення визначена низка тенденцій і закономірностей, уточнені підходи і принципи її формування, виділено кілька найхарактерніших особливостей
У третьому розділі “Європейська колективна безпека і воєнна політика США та провідних європейських країн” проаналізовано воєнну політику США, Росії, Великої Британії, Франції і Німеччини. Визначено її вплив на стан формування простору безпеки в Європі.
У першому підрозділі “Революція у воєнній справі як реакція на наслідки науково-технічної і ліберальної революцій” на основі проведеного аналізу констатується, що військові стратегії провідних країн світу переживають революційні зміни, обумовлені двома найсуттєвішими факторами: науково-технічною революцією і демократичними змінами, які охопили країни Центральної і Східної Європи. Доведено, що за умови демократичних перетворень в країнах пострадянського простору (насамперед це стосується Росії), провідні країни Альянсу отримали історичний шанс у “спокійнішій”, ніж у часи “холодної війни”, обстановці звернути увагу на рівень відповідності національних збройних сил новим умовам збройної боротьби. “Лице” збройних сил країн–лідерів визначають сьогодні нові функції, пов’язані, насамперед, із воєнно-політичними та економічними цілями країн. Визначено, що для збройних сил Сполучених Штатів Америки їх число становить 14, для Великої Британії – 8, для Франції – 4, для Росії – 8.
Показано, що матеріалізація нових орієнтирів в оборонній стратегії США, країн НАТО та у воєнній політиці Росії вплинула на активізацію воєнної діяльності та поновила в Європі “дилему безпеки” часів “холодної війни”. Її відобразила нова дихотомія: “бути готовими до воєнного протиборства/ співпрацювати заради миру і стабільності”.
На основі аналізу змін у сфері оборонної політики виділено п’ять найхарактерніших особливостей, які притаманні всім країнам–лідерам.
Першою і головною особливістю є поява у складі збройних сил організаційної і функціональної структур. Центральне місце у складі збройних сил починає відігравати функціональна структура, тобто Сили швидкого реагування. Другою особливістю є зростання воєнних бюджетів. Третя особливість пов’язана з подальшим нарощуванням військово-космічних програм. Четверта – із модернізацією ядерного потенціалу і збільшенням витрат на нього. П’ята – з політикою демократичних змін, яка помітно вплинула на військовий клімат в Європі і зробила сферу воєнної безпеки більш відкритою для суспільства.
У другому підрозділі “Воєнна політика США, Російської Федерації, Франції, Великої Британії і Німеччини” проаналізовано сутність воєнної політики провідних європейських країн. На основі обраних стратегій протистояння зовнішнім загрозам воєнного характеру визначені особливості воєнного будівництва окремо в кожній із цих країн.
Аналіз воєнно-політичних процесів в Європі і змін, які відбуваються в секторі воєнної безпеки, надав поштовху для уточнення поняття “воєнна політика”. Доведено, що зі зміною об’єкта безпеки підходи визначення “воєнної політики”, які існували в епоху ідеологічного протистояння, застаріли. У сучасних підходах бракує “основного елементу”, заради якого формується і здійснюється воєнна політика, а саме – безпеки людини, її прав і свобод.
Виходячи із зазначеного, “воєнну політику” пропонується розглядати як складову політики національної безпеки держави і створених нею спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку, утримання і використання засобів збройної боротьби для утвердження безпеки розвитку громадянина, суспільства і держави та протидії розв’язанню війни. Доведено, що воєнна політика європейських держав є відображенням національних цінностей і націлена на обстоювання національних інтересів воєнними засобами.
Зміст воєнної політики США та провідних європейських країн проаналізований на основі методології системного підходу. Акцентована увага на зв’язку “цінності – ідеологія – політика (воєнна політика)”, де цінності є системоутворюючим чинником. Виявлено, що зміст воєнної політики лідерів Західної спільноти визначають вищі цінності ліберальної ідеологеми, якими є свобода і демократія. У США – це демократія, свобода і права людини, у Великій Британії – це свобода та її похідні: “свобода торгівлі” і “вільне плавання у світовому океані”, у Франції – права і свободи людини, у Німеччини – свобода, демократія і європейські цінності, у Росії – це обстоювання національних інтересів і виконання союзницьких зобов’язань.
Обґрунтовано, що політика демократичних змін кардинально не поліпшила військово-політичний клімат в Європі. Стан “холодного миру” між Росією і Заходом, який практично визначає сучасний клімат в Європі, дає підстави виділити декілька найхарактерніших особливостей воєнно-політичного характеру: як і раніше США і НАТО розглядають Росію як “жорсткого партнера” в європейському діалозі, а Росія висловлює відповідну думку щодо США і НАТО; з приходом до влади В. Путіна діалог Москви із Вашингтоном і Брюсселем знов увійшов у русло “боротьби і очікувань”; політика ізоляції Росії як гравця європейської і світової політики підкріплюється розширенням військової інфраструктури НАТО на Схід, розміщенням американської системи ПРО у Польщі і Чехії та невиконанням країнами НАТО Договору про звичайні збройні сили в Європі.
У третьому підрозділі “Сценарії формування європейської колективної безпеки в умовах стабільності” на основі узагальнення результатів попереднього аналізу здійснюється спроба розглянути авторські сценарії формування європейської колективної безпеки.
Доведено, що у підходах (концептах) щодо формування європейської безпеки, яких дотримуються Захід і Росія, спостерігається зіткнення двох соціальних архетипів конкуруючих культурно-цивілізаційних утворень, до яких належать традиційні логіки. Логіка Заходу ґрунтується на життєздатності ліберальних демократій і їх спроможності забезпечити безпеку (права і свободи) окремого індивіда як його природного права. (З розвитком демократії безпека індивіда стає таким самим об’єктом політики, як і безпека держави). Логіка Росії, яка визнає природні права громадянина в суспільстві і державі, навпаки, ґрунтується на пріоритеті безпеки держави і суспільства. Об’єктом політики є держава, і тільки вона є гарантом безпеки індивіда.
Проаналізувавши європейські процеси, пропонується розглянути п’ять можливих сценаріїв формування європейської колективної безпеки. Ці сценарії побудовані за умови, що головні гравці європейської безпеки – США, Росія та
ЄС – поділяють демократичні цінності, керуються загальною платформою “прав і свобод” індивіда, визнають ринкову економіку, мають спільну мету і прагнуть вирішувати проблемні питання двосторонніх відносин на основі зміцнення діалогу, заходів довіри та дотримання норм міжнародного права.
Обґрунтовано, що серед п’яти наведених сценаріїв найбільш вірогідним є перший (перший ? система з трьома центрами сили – США, Росія та ЄС; другий ? США відіграють головну роль в європейських структурах і проводять політику на основі стратегії “перший серед рівних”; третій ? США стають на шлях політики ізоляціонізму і залишають Європу; четвертий ? система, в якій домінує ЄС; п’ятий ? ЄС і США інтегруються та створюють єдиний глобальний економічний і торговельний простір). Перший сценарій більш за все відповідає діючій Стратегії національної безпеки США, Стратегії розвитку ЄС і Концепції національної безпеки Російської Федерації.
Робиться висновок, що в забезпеченні національної безпеки воєнно-силовими засобами Україні слід проводити гнучку і виважену політику воєнно-технічної співпраці як з НАТО, так і з Росією і ОДКБ. Таку стратегію Україні диктують геополітичний та економічний фактори. Перший пов’язаний з ландшафтом безпеки (небезпеки, глобальні загрози, виклики, союзники, партнери тощо), другий – з функціонуванням ОПК держави, і виконанням Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2005?2011 роки.
У четвертому розділі “Ліберальні трансформації і воєнна політика України” проаналізована стратегія України щодо входження в євроатлантичні та європейські структури безпеки і впливу трансформаційних процесів на зміст воєнної політики держави.
У першому підрозділі “Стратегія європейського і євроатлантичного вибору” проаналізовано хід реалізації Україною політики євроатлантичного та європейського векторів і визначені критерії, які Україна повинна враховувати на шляху до Європи.
Констатується, що становлення України як європейської держави відбувається відповідно до двох взаємопов’язаних стратегій: стратегії інтеграції України до ЄС та стратегії інтеграції України в НАТО. Обґрунтовано, що мотивацією цих рішень стало прагнення українського керівництва побудувати заможніше і безпечніше суспільство.
Виділено низку негативних чинників, які стали додатковим поштовхом щодо доцільності вибору такої стратегії. До них належать такі: загострення суперечностей між двома гіпотезами (“кооперативною безпекою” і “колективною безпекою”) і відповідними їм структурами безпеки (з одного боку – це НАТО і ЄС, а з другого –ОДКБ); збереження в межах Європи підґрунтя для проявів міжнаціональних, міжетнічних та міжконфесійних конфліктів; неконтрольоване розповсюдження зброї масового ураження; поширення географії міжнародного тероризму; політизація і роздмухування заморожених конфліктів; зростання руйнівного характеру воєнних конфліктів тощо.
Обґрунтовано, що у відносинах з ЄС найбільш негативними чинниками є низька конкурентоспроможність української економіки та обрана модель економічного розвитку, яка не відповідає критеріям ринкової економіки. Доводиться, що європейські стандарти політичної культури, суспільні й трудові відносини, спосіб мислення і життя в українському суспільстві і політикумі поки що є досить проблемною “матерією”. До суттєвих недоліків співпраці України з НАТО віднесено декларативний характер виконання домовленостей і вимог, визначених у Плані дій Україна – НАТО (2002) і щорічних цільових планах та недостатнє фінансування сектору воєнної безпеки, що сповільнює реформування Збройних Сил України.
Доводиться, що політика розширення ЄС і НАТО ґрунтується на принципово відмінних засадах, які полягають в тому, що ЄС будує простір безпеки на економічній складовій, а НАТО ? на політико-ідеологічній.
Робиться висновок, що переважна більшість проблем стратегії України щодо європейського та євроатлантичного вибору перебуває у “внутрішньому полі”. Передусім йдеться про розбудову демократії європейського зразка, ефективну і прозору владу, відкриту і конкурентноспроможну економіку, якість життя населення країни, підтримку з боку держави основних прав і свобод людини.
У другому підрозділі “Соціальні трансформації і воєнна політика України” на основі здійсненого аналізу обґрунтовується, що в умовах економічної та політичної лібералізації всіх устроїв держави демократизація сектора воєнної безпеки виглядає системно-необхідною справою.
Обґрунтовується, що на воєнну політику держави, як на складову політики національної безпеки, впливає низка факторів. Першу групу факторів визначають процеси трансформації українського суспільства, політична та економічна лібералізації всіх сфер життя, демократизація сектора воєнної безпеки та наближення України до європейських критеріїв. Другу групу факторів детермінує дихотомія Захід/Росія. Її віддзеркалює стратегія України щодо входження в європейські та євроатлантичні структури безпеки з одночасною зацікавленістю України в співпраці у воєнно-технічній сфері з Росією і країнами СНД. Третя група факторів пов’язана зі зміною тенденцій у веденні збройної боротьби, що обумовлює новий етап розвитку воєнного мистецтва, в тому числі і в питанні залучення з’єднань і частин Збройних Сил України до миротворчих операцій під егідою ООН, ОБСЄ та у складі міжнародних військових коаліцій.
Доводиться, що, виходячи з національної стратегії України щодо інтеграції в європейські та євроатлантичні структури безпеки, перед Україною постала нагальна потреба вирішити триєдине завдання: по-перше, перевести обрану спрямованість національної стратегії в площину практичних дій; по-друге, надати західним орієнтирам національного “духу”; по-третє, набути у період позаблоковості, який для України триватиме ще деякий час, якості “самодостатності” в реагуванні на внутрішні і зовнішні виклики.
Результати досліджень дозволили запропонувати тлумачення проблеми становлення воєнної політики України у межах двох “ідеологічних” діб (пострадянська доба і доба лібералізації), які поділяються на декілька етапів. Їх зміст пов’язаний з розвитком української державності, визнанням України на міжнародній арені, визначенням і реалізацією стратегії розвитку держави й активізацією діяльності України в складі теперішніх структур та інституцій регіональної і глобальної безпеки.
Робиться висновок, що лейтмотивом воєнного будівництва в Україні є приведення Збройних Сил до рівня, який би відповідав ступеню і характеру загроз національній безпеці.
У третьому підрозділі “Україна в структурах та інституціях європейської і євроатлантичної безпеки” проаналізовано співвідношення внутрішніх і зовнішніх факторів, що унеможливлюють одномірність оцінок щодо готовності приєднання України до європейських і євроатлантичних структур безпеки. Обґрунтовані найсуттєвіші варіативні фактори, пов’язані із зовнішньо-політичними процесами і політикою провідних європейських гравців. Показано, що ці варіативні фактори фіксуються як у геополітичних змінах, так і у ступені зовнішнього тиску на Україну. До варіативних факторів зовнішньополітичного характеру в дисертації віднесено “фактор НАТО”, “фактор США”, “фактор Російської Федерації”, “фактор відносин США/Російська Федерація”, “фактор ЄС”. На підставі аналізу доведено, що ці фактори здійснюють сильний тиск на стан справ в Україні і навколо неї. Констатується, що вага “голосу” України в сучасній міжнародній політиці, в структурах та інституціях безпеки залежить від того, в яких відносинах перебуває Україна з головними акторами світової та європейської політики.
На основі здійсненого аналізу доведено, що позиціонування України в структурах безпеки (НАТО, ЄС, ОДКБ) не є однаковим через домінування у зовнішній політиці західного вектору. Акцентується увага на тому, що український політичний романтизм (“Європа понад усе”) постійно конкурує з європейським прагматизмом, матеріалізованим в “стандартах демократії”, до яких Україна поки що не готова. Підсумком такої двоїстої європейської політики України (щодо Європи і СНД) є “політична синусоїда Європа – СНД”, яка в українській політиці особливо яскраво проявляє себе зі зміною політичних лідерів і еліт.
Обґрунтовується, що для європейської політики України найбільш проблемним питанням є вступ до НАТО. Доводиться, що механізми вирішення цього питання знаходиться не ззовні, а всередині українського суспільства. Твердження, що в НАТО вступають не країни і не уряди, а демократичні суспільства і “національна згода”, детермінована “новою свідомістю” і свідомим вибором, жодним чином не може відбутися на українському ґрунті через такі причини: в очах українського суспільства НАТО зберігає риси структури епохи “холодної війни” і певної “ворожості”; в українському суспільстві популярною є думка, що завдяки НАТО Україна може бути втягнута в “неукраїнську війну”; більшість українського суспільства свою безпеку і безпеку держави вбачає не в змаганні альтернатив “НАТО – Росія”, що майже адекватно альтернативі “США – Росія”, а в статусі позаблокової країни.
Результати досліджень дають підстави стверджувати, що на шляху євро-інтеграційних процесів найкориснішою для України є фаза неприєднаної держави. Цей статус слід розглядати як умову розвитку, що дає можливість сконцентрувати внутрішній ресурс держави і спрямувати його на побудову в Україні соціальної правової держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються як найвищі соціальні цінності, де права і свободи людей та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, де держава відповідає перед людиною за свою діяльність, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (як це записано в статтях 1 і 3 Конституції України).
На підставі аналізу позиціонування України в структурах безпеки в Європі зроблено декілька висновків. По-перше, зовнішньополітичний курс України є реакцією на “чутливість” свого геополітичного положення і ймовірні варіанти поведінки з боку стратегічних партнерів, якими для України є, насамперед, США, ЄС і Росія. По-друге, наміри України набути членства в НАТО, ЄС і одночасно зберегти тісні економічні і воєнно-технічні відносини з Росією виявилися надто проблемними. По-третє, привабливий для України Захід бачить її у створених ним структурах безпеки в дуже віддаленій перспективі і тільки за умови відповідності всім критеріям щодо членства. По-четверте, у своєму соціально-політичному розвитку Україні не слід не помічати переваги позаблокової країни.
У четвертому підрозділі “Альтернативні сценарії можливих ролі і місця України в структурах європейської і євроатлантичної безпеки” на підставі аналізу стану ліберальної транзиції українського суспільства, відносин України із США, ЄС, НАТО, Росією, ОДКБ та ЄврАзЕС, позиціонування України в європейських і євроатлантичних структурах безпеки здійснено спробу розглянути власні сценарії майбутнього України.
Сценарії майбутнього України побудовані на основі класифікаційних ознак та їх функціональних проявів. До основних класифікаційних ознак належать: стан демократичних перетворень і перспективи України щодо членства в європейських і євроатлантичних структурах безпеки; стан відносин “Україна – Захід” (Україна – НАТО, Україна – ЄС), “Україна – Схід” (Україна – Росія, Україна – ЄЕП); стан ліберальних трансформацій в Україні. Сценарії відображають головну мету політичного керівництва держави – входження України в європейське соціокультурне, політичне, економічне і безпекове середовище і враховують геополітичний фактор, який об’єктивно диктуватиме Українській державі виважену лінію поведінки в межах трьох головних стратегій зовнішньої політики: європейської – ЄС, євроатлантичної – США та східної – Росія.
Результати дослідження дають змогу віднести до найвірогідніших сценаріїв майбутнього України такі: сценарій “А” – Послідовна політика зближення з НАТО; сценарій “Б” – “Європейській вибір”; сценарій “В” – “Членство в ЄврАзЕС (ОДКБ)”; сценарій “Д” – “Фінляндизація”; сценарій “Д 1” – “Французький шлях” – лінія де Голля.
Обґрунтовується, що сценарії групи “А” і “Б” можуть бути реалізовані в середньостроковій перспективі (2010–2025) і передбачають продовження Україною політичної лінії щодо політичної та економічної лібералізації. Лейтмотивом запропонованих сценаріїв є докорінні зрушення в секторі “soft security”. Для здійснення сценаріїв групи “Д” передусім потрібно опиратися на політику консолідації суспільства, якому притаманне національне “МИ”. Тільки на такій новій політичній реальності Україну, по-перше, будуть адекватно сприймати як на Заході, так і в Росії, а по-друге, вона буде внутрішньо готова до діалогу “на рівних”.
На підставі здійсненого аналізу обґрунтовані рекомендації щодо удосконалення “Стратегії національної безпеки України” у воєнно-політичній сфері. Доводиться, що тривала фаза позаблоковості не суперечить національним інтересам України і дозволить використовувати весь наявний ресурс відносин зі своїми стратегічними партнерами – ЄС, Росією і США – як позитив для поглиблення інтеграційних процесів і набуття важелів “самодостатності” і “європейськості”.
У висновках дисертації підведені підсумки дослідження, зроблено теоретичні узагальнення, наводяться шляхи вирішення поставленої наукової проблеми. Найбільш значущими серед них є такі:
1. Ідеологія лібералізму об’єктом боротьби завжди обирає світ “несвободи” – світ обмежень вільної особистості (державу, її інститути, різного роду утиски прав і свобод людини, деспотичні, авторитарні та тоталітарні системи тощо). Поєднавши ґенезис людського духу із структурними елементами політичних ідеологій – конкурентів (“свобода”, “справедливість”, “права”, “безпека”), лібералізм зробив їх універсальними правилами перетворення навколишнього світу. Ліберальна доктрина запропонувала долати ризики традиційної політики в дусі “Real politic” на основі нових настановлень-констант.
Системоутворюючим елементом цих настановлень стала свобода (економічна свобода), а самі вони репрезентовані як єдина вірна основа суспільної гармонії, стабільності й безпеки: свобода невід’ємна від поняття обов’язок і справедливість; свобода є новою метафізикою життя, яку має опанувати найбільша кількість людей і країн; свобода і мораль невід’ємні від паритету виробництва і споживання; свобода – це вільний торгівельний обмін, вільне спілкування людей; лібералізм – це колиска нової глобальної моралі, вісник миру і безпеки.
Внутрішня суперечність свободи зробила ці настановлення нежиттє-здатними. Йдеться про дві крайнощі свободи – свобода як мораль (тобто “свобода від”) й свобода як право (тобто “свобода для”). Ці крайнощі надали поштовху до пошуку певної гармонії. Виходом з цієї ситуації є соціально-правове обмеження свободи заради блага всіх. Це означало, що лібералізму протиставлена демократія як засіб досягнення більш справедливого суспільства і соціального миру, а сам лібералізм, як політична ідеологія, почав втрачати політичну перспективу і соціальну привабливість. Ліберальна держава в її чистому вигляді сходить з політичної авансцени. Історичним рубежем для її політичної перспективи стала економічна криза 30?40 років минулого століття, яка надала поштовх для появи неолібералізму і “держави загального благополуччя”. США перетворилися у країну ліберальної демократії, а Європа – у країни соціальної демократії.
2. Під впливом успіхів політики європейської та євроатлантичної інтеграції, яких досягла Європа у другій половині XX століття, базові настановлення щодо підтримання миру і безпеки (пункт 1) були дещо модернізовані та уточнені. З опорою на право “власності” як вище втілення свободи та уроків демократичних змін, яких набула Європа у 50?60 роках XX століття, головними чинниками підтримання міжнародної стабільності і формування середовища безпеки на демократичних засадах стали такі: прихильність всіх учасників системи безпеки щодо головних демократичних цінностей; здатність демократичних еліт відповідати на зовнішні виклики без застосування сили; взаємна можливість прогнозувати політичні, економічні і соціальні дії партнерів; необхідність спільних базових цінностей і колективна ідентичність. Таким чином, нові орієнтири не тільки поєднали економічну і духовну сферу буття людини Заходу, а й відобразили пріоритет цінностей у формуванні політики національної і міжнародної безпеки.
Такий механізм формування простору безпеки в Європі свідчить про те, що політика європейського безпекотворення не є монолітним утворенням, а віддзеркалює певні суперечності, які криються в гуманітарній сфері безпеки, а саме: в культурологічних (країнознавчих) особливостях американської, європейської і російської демократій та позиціонуванні ліберального чинника в політиці головних європейських гравців ? США, ЄС та Росії. Саме культурологічне навантаження головних цінностей ліберальної ідеологеми (“демократія” і “свобода”) визначає лінію політичного і воєнного “вододілу” між Заходом і Росією.
Для США свобода – це інструмент лібералізації світових процесів та встановлення американського лідерства. Для ЄС і НАТО – це інструмент декомунізації країн Центральної і Східної Європи та критерій їх вступу в європейські та євроатлантичні структури безпеки. Для сучасної Росії головним є не терміни “свобода”, “демократія” і “суверенітет”, а їх зміст, що випливає з культурологічної та історичної самобутності народів, які весь час потрібно відстоювати в політичному діалозі Росія – Захід.
3. Виходячи з діалектики зв’язку “цінності – ідеологія – політика”, можна стверджувати, що сучасний простір безпеки ОБСЄ формується як суперечливий режим, де процеси безпекотворення йдуть двома паралельними шляхами: один шлях – це НАТО (ЄС), другий – це ОДКБ. Зближення цих шляхів заперечує змістовне наповнення стратегій, якими керуються сторони діалогу. Стратегія розширення євроатлантичних і європейських структур безпеки (НАТО, ЄС) ґрунтується на вимогах, критеріях і пріоритеті економічної складової безпеки як відображенні вищих цінностей ліберальної демократії. Стратегія зміцнення ОДКБ, навпаки, будується на визнанні країнами–членами принципів ООН (ОБСЄ), норм міжнародного права, відкритості організації для будь-якої країни і принципі “кооперації” зусиль сторін–учасників – країн–членів, неурядових організацій, країн–партнерів тощо. Центральне місце в такому об’єднані посідає “суверенітет” як невід’ємне право країн–членів організації.
4. Проблеми формування європейської колективної безпеки в її первинному значені (Гельсінкі, 1975) та існуючи протиріччя між Заходом і Росією дедалі більше свідчать, що “каменем зіткнення” стають не тільки демократичні цінності, а й політично визнані інструменти їх обстоювання. Для Європи – це принципи відносин між країнами–учасницями європейського процесу. Зі зміною ідеологічного поля ОБСЄ та об’єкта безпеки відбулася зміна акцентів у принципах ОБСЄ. З боку сучасного керівництва ОБСЄ, в якому домінують прихильники ліберальної ідеї, найбільшої атаки зазнали принципи суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи заради поваги до прав людини. Принципи ОБСЄ стали заручниками гри великої політики, яку ведуть найсильніші країни світової спільноти, переслідуючи власні цілі.
5. Демократичні зміни, головною з яких є зміна об’єкта безпеки, що відбулися на просторі безпеки ОБСЄ за останні 15 років, внесли в підходи щодо визначення сутності поняття “воєнна політика” суттєві уточнення. Як показав аналіз, у цих визначеннях бракує “основного елементу”, заради якого вона формується і здійснюється, а саме – безпеки людини”. Тому “воєнну політику” пропонується розглядати як складову політики національної безпеки держави і створених нею спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку, утримання і використання засобів збройної боротьби для утвердження безпеки розвитку громадянина, суспільства і держави та протидії розв’язанню війни. Воєнна політика головних європейських гравців спрямована на забезпечення умов розвитку держави, суспільства, громадянина і ресурсного забезпечення стандартів життя силовими засобами. На відміну від Росії, воєнній політиці США і країн–лідерів НАТО притаманна і зовнішньополітична функція, націлена на підтримку свободи і демократії у будь-якому куточку світу.
6. Вихід на узгоджену позицію щодо форми безпеки (колективної/ “кооперативної”) між центрами сили, якими в європейський політиці є ЄС, США і Росія, залежатиме не тільки від швидкості та успіху процесів демократизації Росії, а й від виваженої воєнної політики головних європейських гравців. Сучасний стан воєнно-політичної діяльності головних європейських гравців свідчить про дві небезпечні тенденції: у короткостроковій перспективі – завдяки існуючому балансу в стратегічних наступальних озброєннях між США і Росією якнайдовше зберегти нові геополітичні реалії XXI століття, у довготерміновій перспективі – завдяки широкій модернізації збройних сил та висуванню на перший план Сил швидкого реагування бути готовими до ведення “некласичних війн” і війн шостого і сьомого поколінь.
7. Дедалі зрозумілішим є те, що плідність і глибина співпраці України з європейськими та євроатлантичними структурами безпеки залежить від успіху виконання Україною низки першочергових завдань, які випливають з вимог Заходу, а саме: послідовної економічної і політичної лібералізації та досягнення на цій основі європейських (Копенгагенських) критеріїв; зміни моделі економічного розвитку країни, яка відповідатиме критеріям ринкової економіки; досягнення задекларованих в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (14 червня 1994 року) принципів поваги до демократії, прав і свобод громадянина та ринкової економіки; боротьба з корупцією; досягнення західних стандартів свободи слова і плюралістичної демократії; набуття членства у СОТ; досягнення конкретних результатів з виконання Плану дій Україна-НАТО (План повторює вищезазначені завдання). Тупцювання України навколо цих стратегічних питань відкладає перспективу входження її в європейський економічний, політичний, культурний і безпековий простір на найближчі 10–20 років.
8. У нових реаліях формування європейської безпеки, де свобода і демократія розглядаються як системоутворюючі елементи, головна категорія колективної безпеки, якою є “довіра”, перестає відображати тільки етичні або політичні ознаки. У новітній історії Європи вона наповнюється конкретним економічним змістом. У процесі вкорінення у свідомість народів “постісторії” економічного чинника як “загального блага для всіх”, довіра позбавляється ірраціоналізму і через правову інтернаціоналізацію “права власності” отримує раціональну (економічну) опору. Така політика формування довіри на просторі Європи виходить з самої ліберальної ідеї та досвіду і висновків, які західний світ зробив у 50–60-х роках минулого століття. Через “проблемність” лібералізації економічної сфери в країнах пострадянського простору на просторі ОБСЄ відбувається “зустріч” двох родогенних довір: на основі ірраціоналізму, що ілюструє Росія і країни пострадянського простору, і на основі раціоналізму, що демонструє Захід. Таким чином, принцип “кооперативізації” простору безпеки ОБСЄ слід розглядати як спробу європейських політиків подолати культурологічні і політичні суперечності в економічній сфері, що об’єктивно існують між Заходом і Росією.
9. Зміна у просторі ОБСЄ об’єкта безпеки та прихід у 90-х роках минулого століття до керівних органів цієї організації прихильників західної ідеї безпеки, призвела до того, що ОБСЄ перестала виконувати роль “колективного органу згоди”. З цього часу в роботі ОБСЄ дедалі більше відчуваються дві тенденції: втрата духу Заключного акту Гельсінкі (1975) та підтримка певних політик і політичних намірів щодо забезпечення безпеки в Європі шляхом моніторингу демократичної перебудови країн Центральної і Східної Європи за рецептами Заходу. “Криза ОБСЄ” сталася через захоплення європейським чиновництвом ідеями “ліберальної революції” та підтримки позиції США щодо просування (експорту) свободи і демократії у країни “історії”.
10. Виходячи з позицій сторін європейського мирного процесу, європейську колективну безпеку можна визначити, як систему колективних дій країн-учасниць, спрямованих на забезпечення “прав і свобод” людини на основі демократизації влади і держави, всебічної співпраці в економічній, політичній, воєнній, гуманітарній і правовій сферах, кооперації зусиль щодо нейтралізації викликів і загроз та збереження суверенності країн. Така дефініція, по-перше, враховує вагу ліберального чинника в житті та політиці країн-членів ОБСЄ; по-друге, вказує на відмінності, які існують між Заходом і Росією в підходах щодо форми і моделі формування європейської безпеки; по-третє, націлює всі країни-учасниці ОБСЄ і неурядові структури до співпраці в нейтралізації нових глобальних загроз через принцип “кооперативності”; по-четверте, підкреслює, що в такій системі безпеки будь-яка країна є суверенним гравцем, якому гарантується безпека, якщо вона (країна) сумлінно виконуватиме досягнуті домовленості.
В основу формування європейської колективної безпеки як футурологічного проекту XXI століття необхідно насамперед покласти дещо іншу методологію й іншу логіку. Для цього ліберальну ідею, як варіант встановлення більш демократичного суспільного порядку, де домінує свобода як принцип, спочатку необхідно чітко визначити концептуально і термінологічно, не використовувати її як імперський інструмент у міжнародній політиці, обмежити цей принцип демократичними засобами, зрозуміти його як органічну складову демократії (“позитивна свобода” Г. В. Ф. Гегеля, “позитивна держава” В. Гумбольдта).
Не менш важливим є визнання того, що ідея свободи природно присутня в усіх культурних середовищах, а її проявом є матеріалізація національного духу і традицій. Такий крок розкриває перспективу для доктрини “культурного релятивізму” і дозволяє перейти до наступного етапу – формування на концептуальному рівні загального уявлення щодо справедливого і безпечного суспільства.
Методологічним підґрунтям нового концепту можуть бути погляди І. Канта (категоричний імператив), Г. В. Ф. Гегеля (“позитивна свобода”), В. Гумбольдта (“позитивна держава”), В. Вернадського (ноосфера, ноосферна економіка, ноосферна політика), І. Валлерстайна (нова суспільна моральність), Р. Макнамари і Дж. Ная (розумні стандарти життя), О. Білоруса і Д. Лук’яненка (демократичне глобальне правління) тощо.
Нова суспільна ідеологема у процесах формування середовища безпеки нової моральності має надати: дух демократичності, егалітарності, відповідальності та солідарності. Згодом це може вплинути на зміст і зміну логіки взаємозв’язку між основними базовими категоріями європейської колективної безпеки, якими на сьогодні є “довіра”, “право”, “сила” і формування на цій основі нової форми безпеки – “солідарної безпеки”.
Як наслідок, частка національної воєнної складової безпеки (у вигляді національних контингентів) сторін–учасниць може бути підпорядкована Операційному центру ОБСЄ як це, наприклад, пропонує Хартія Європейської безпеки (1999). Через представництво в ньому (центрі) головних європейських гравців (США, ЄС та Росії) об’єднані операційні сили безпеки (як приклад) перебуватимуть під їх контролем. По-перше, такий крок може суттєво вплинути на стан довіри в Європі і перспективи політики безпекотворення. По-друге, історичні наслідки поділеної Європи, які на сьогодні мають форму нової європейської безпекової дихотомії (“кооперативна безпека” /“колективна безпека”), необхідно долати в межах оновленої ОБСЄ на основі стратегії партнерства і принципу “кооперації” зусиль усіх учасників європейського мирного процесу.

Основні положення і результати дослідження, відображені в публікаціях

Монографії
1. Грубов В. М. Європейська колективна безпека в умовах глобалізації: ліберальна парадигма / Наук.-дослід. центр гуман. пробл. Збройних Сил
України. – К. : ФАДА, ЛТД, 2007. – 554 с. – Бібліогр. : с. 521–551.
Статті у фахових виданнях ВАК
1. Грубов В. М. Освіта в системі національних інтересів (на прикладах США, ФРН та Франції) // Політологічний вісник : зб. наук. пр. – К. : Знання України, 2003. – 374 с
2. Грубов В. М. Політика взаємної безпеки як питання взаєморозуміння. // Політологічний вісник : зб. наук. пр. – К. : Знання України. – 2002. – 248 с.
3. Грубов В. М. Політичний реалізм і генезис категорії сила // Політичний вісник : зб. наук. пр. – К. : Знання України. – 2002. – 260 с.
4. Грубов В. М. Європа в пошуках миру і безпеки: витоки, ідеї. // Наукові записки : зб. – К. : ІПіЕНД, 2002. – 284 с.
5. Грубов В. М. Євроатлантичний вибір України і “перешкоди” лібералізму // Сучасна українська політика : Політики і політологи про неї / К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – 396 с.
6. Грубов В. М. Німеччина: воєнна політика періоду “постнормалізації” // Наукові записки / зб. – К. : ІПіЕНД, 2004. – 460 с.
7. Грубов В. М. “Реформа-трансформація”, як проблемний зв’язок в формуванні європейської безпеки // Політологічний вісник : зб. наук. пр. – К. : XXI століття: діалог культур, 2004. – 296 с.
8. Грубов В. М. Країнознавчий лібералізм у формуванні європейської безпеки // Вісник СевДТУ. Політологія : зб. наук. пр. / Севастоп. нац. техн.
ун-т. – Севастополь : СевДТУ, 2005. – 228 с.
9. Грубов В. М. Аби дружити домами, треба мати добре захищені доми // Віче. – 1997. – № 10. – С. 71–79.
10. Грубов В. М. В арсеналі стратегія непрямих дій // Віче. – 2002. – № 7. – С. 72–76.
11. Грубов В. М. Європейська безпека на платформі НАТО: принципи та вимоги // Віче. – 2003. – № 1. – С. 38–45.
12. Грубов В. М. Крізь терни недовіри // Політика і час. – 2003. – № 3. –
С. 37–46.
13. Грубов В. М. Ренесанс політичного реалізму // Політика і час. – 2002. –
№ 7. – С. 68–75.
14. Грубов В. М. Міжнародне право і проблеми безпеки у ХХІ столітті // Трибуна. – 2003. – № 1–2. – С. 28–30.
15. Грубов В. М. Філософія модернізму та проблеми миру і безпеки // Трибуна. – 2003. – № 5–6. – С. 26–28.
16. Грубов В. М. Сучасна зброя Заходу – вільна торгівля // Віче. – 2003. –
№ 11. – С. 68–73.
17. Грубов В. М. “Тероризм: реальність загрози чи велика політична гра” // Трибуна. – 2003. – № 9–10. – С. 40–43.
18. Грубов В. М. Щастя не всім і не кожному. Європейська безпека як формула “духу лібералізму” // Політика і час. – 2004. – № 5. – С. 87–96.
19. Грубов В. М. Європейська безпека XXI століття: форми і принципи // Трибуна. – 2004. – № 3–4. – С. 28–30.
20. Грубов В. М. На основі високих стандартів життя // Політика і час. – 2003. – № 9. – С. 40–48.
21. Грубов В. М. Воєнна політика України: важка хода в добу лібералізації // Трибуна. – 2004. – № 5. – С. 65–71.
22. Грубов В. М., Свинаренко В. В. Більше демократії – більше зброї? Воєнна політика Великої Британії у глобальному вимірі // Політика і час. – 2006. – № 1. – С.17–24.

АНОТАЦІЯ
Грубов В. М. Ліберальна парадигма в формуванні європейської колективної безпеки ХXI століття. – Рукопис.
Дисертація на здобуття ступеня доктора політологічних наук за спеціальністю 21.01.01 – основи національної безпеки держави (політичні
науки). – Національний інститут проблем міжнародної безпеки РНБО України, Київ, 2008.
Дисертацію присвячено дослідженню феномену європейської колективної безпеки в умовах ліберально–демократичних перетворень простору безпеки ОБСЄ і зміни об’єкта безпеки. Проаналізовано трансформацію спадщини Гельсінкі (1975) через дію ліберального чинника, обґрунтовано сутність і виділено особливості формування європейської колективної безпеки в епоху “ліберальної революції”, започаткованої у 90-х років минулого століття. На основі методології системного підходу, уточнено механізми формування простору безпеки ОБСЄ у XXI столітті та його складових – НАТО, ЄС, ОДКБ. Розкрито суперечності ліберально-демократичної гіпотези безпеки як футурологічного проекту для Європи від Ванкувера до Владивостока. Доведено, що через стан боротьби зовнішньополітичних стратегій головних європейських гравців (США, ЄС і Росії) політика абсолютизації ліберального чинника не позбавила простір безпеки ОБСЄ “дилеми безпеки” часів “холодної війни”. Уточнено зміст воєнної політики США, Росії, Великобританії, Франції і Німеччини та її вплив на збереження військового протистояння у просторі ОБСЄ.
Уточнено позиціонування України в структурах та інституціях європейської та євроатлантичної безпеки, визначено особливості формування воєнної політики України в добу ліберально-демократичних перетворень. Здійснено спробу промоделювати сценарії формування європейської колективної безпеки в умовах стабільності та можливі сценарії участі України в структурах європейської безпеки.
Запропоновано варіант формування європейської безпеки на основі методології і логіки порозуміння між всіма учасниками європейського мирного процесу.
Ключові слова: безпека, європейська колективна безпека, трансформація, політика, воєнна політика, політика безпекотворення, стратегія.

АННОТАЦИЯ
Грубов В. М. Либеральная парадигма в формировании европейской коллективной безопасности XXI столетия. – Рукопись.
Диссертация на соискание степени доктора политических наук по специальности 21.01.01 – основы национальной безопасности страны (политические науки). – Национальный институт проблем международной безопасности СНБО Украины, Киев, 2008.

Диссертация посвящена исследованию феномена европейской коллективной безопасности в условиях либерально-демократической перестройки поля безопасности ОБСЕ и изменения объекта безопасности. На основе анализа главных политико-идеологических доктрин современности и национальных особенностей проявлений либерализмов в странах – участницах европейского мирного процесса в диссертации систематизирована социально-политическая материализация главных ценностных критериев либерализма, какими являются свобода, права человека, безопасность, право на сопротивление, и которые определяют устойчивость системы безопасности на демократических принципах. В работе проанализированы трансформации политического наследия Хельсинки (1975) вследствие действия либерального фактора, определены сущность и особенности формирования европейской коллективной безопасности в эпоху “либеральной революции” 90-х годов прошлого столетия. На основе методологии системного подхода уточнены механизмы формирования поля безопасности ОБСЕ в XXI столетии и его составляющих – НАТО, ЕС, ОДКБ. Определены противоречия либерально-демократической гипотезы безопасности как футурологического проекта для Европы от Ванкувера до Владивостока. Их сущность отражает дискуссия между Западом и Россией о месте демократии и демократических ценностей в формировании сообществ безопасности. В диссертации акцентируется внимание на том, что для современной России, которая встала на путь демократического развития, главными являются не термины “демократия”, “свобода” и “суверенитет”, а их суть. В российской трактовке “демократия” не должна входить в противоречие с суверенитетом страны, а процессы демократизации привязываться только лишь к ценностям Запада. Для России суверенитет не некая данность, а претензия, которую необходимо заявлять и отстаивать. Доказано, что “дилемма безопасности” времен “холодной войны”, которая снова вернулась в Европу, является продуктом двух процессов: непрекращающейся дискуссии между Россией и Западом о сущности демократии и политики Запада по абсолютизации либерального фактора во взаимоотношениях с Россией и в формирования европейской системы безопасности.
Уточнена сущность военной политики США, России, Великобритании, Франции, Германии и Украины, а также ее влияние на сохранение военного противостояния в поле деятельности ОБСЕ.
Проанализирована особенность присутствия Украины в структурах и институциях европейской и евро-атлантической безопасности, определены особенности формирования военной политики Украины в эпоху демократических перемен. Предложены сценарии формирования европейской коллективной безопасности в условиях стабильного мира и сценарии участия Украины в структурах безопасности в Европе.
Предложен вариант формирования европейской безопасности на основе методологии и логики взаимопонимания между всеми участниками европейского мирного процесса.
Ключевые слова: безопасность, европейская коллективная безопасность, трансформация, политика, военная политика, политика безопасности, стратегия.

SUMMARY
V. M. Grubov. Liberal paradigm in shaping the European collective security of XXI century. ? Manuscript.
Dissertation for the Doctor’s scientific degree in Political Sciences in specialty 21.01.01 ? basis of national security of the state ? National institute of International Security Problems under the National Security and Defense Council of Ukraine, Kyiv, 2008.
The dissertation concentrates on the research of the phenomenon of collective security in conditions of liberal democratic transformations of security space of OSCE and change of security subject. An analysis of transformational changes of the Helsinki treaty (1975) through the action of the liberal factor effect, proved essence and selected all features of European collective security shaping during the era of the “Liberal Revolution” having started an the 90’s of the past century. In addition, the methodology of system’s approach is used as a base of obtaining more specific information on shaping all the mechanisms of collective security space of OSCE in XXI century and it’s constituents ? NATO, EU, OCSC. All antagonisms of liberal democratic hypothesis of security as a futurology project for Europe from Vancouver to Vladivostok were showen. It has been proved that due to the state of struggle between foreign-policy strategies of the key European players ? USA, EU and Russia, policy of liberal factor domination hasn’t delivered the security space of OSCE from “security dilemma” of “Cold War” times. The essence of the military policy of USA, Russia, Great Britain, France, Germany and Ukraine and its influence upon the maintenance of military confrontation in the space of OSCE have been clarified.
Positioning Ukraine in the structures and institutions of European and Euro Atlantic structures has been clarified. The features of shaping military policy of Ukraine in the period of democratic changes have been determined. An attempt to simulate the scenarios of shaping of European collective security in conditions of stability and alternative scenarios of possible Ukraine’s role and place in the structures of European and Euro Atlantic security have been made.
The variant of shaping the European collective security on basis of the methodology and logics of mutual understanding between all the participants of European peaceful process have been suggested.
Key words: security, European collective security, transformation, policy, military policy, policy of security maintenance, strategy.