Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ–2006

Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України
Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор
Тимощук Олександр Валентинович,
Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, декан юридичного факультету
Офіційні опоненти:
доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України
Римаренко Юрій Іванович,
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, головний науковий співробітник

кандидат юридичних наук, доцент
Грозовський Ігор Миколайович,
Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, проректор з навчальної роботи
Провідна установа:
Київський національний університет імені Тараса Шевченка (кафедра теорії та історії держави і права)

Захист відбудеться “16” березня 2005 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.009.01 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

Автореферат розісланий “7” лютого_ 2006 року

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний стан людської цивілізації вивів екологічні проблеми на рівень глобальних. Від взаємостосунків людини з природою залежать перспективи життя на планеті. Важливу роль у позитивному спрямуванні таких перспектив має відіграти право як один із найвпливовіших обмежувачів руйнівних тенденцій діяльності людства щодо навколишнього середовища, як гарантія забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, що концепцією, прийнятою світовою спільнотою, визначається як сталий розвиток суспільства.
Оскільки сталий розвиток українського суспільства обрано державою як орієнтир, то постає питання щодо гармонійності взаємин між людьми і природою, зокрема у такій важливій галузі, як лісова. Офіційна статистика створює уявлення про те, що Україна має невичерпні лісові ресурси, про велетенські обсяги щорічного приросту лісонасаджень, замовчуючи, що частка високопродуктивних деревостанів, які мають реальну сировинну цінність, не перевищує 5–10 відсотків усіх лісонасаджень. В Україні не вжито заходів до зламу нинішньої системи управління лісами, сформованої представником держави в лісокористуванні – Держлісгоспом, який лише нищить ліси.
Лісівники замовчують хиби своєї діяльності, що призвели до зміни ландшафтів, структури ґрунтів, екологічних функцій лісів. Природа вже двічі помстилася за грубе потурання її законів, за бездумне нищення лісів на гірських схилах (катастрофічні повені 1998 і 2001 рр. у Закарпатській області з чималими збитками народному господарству і людськими жертвами). Порушення рівноваги біосфери, руйнування унікальних лісових ландшафтів, забруднення екосередовища в Україні призвели до того, що значну частину її території Верховна Рада змушена була визнати зоною екологічного лиха.
Тому пильної уваги і актуальності для вітчизняної історико-правової науки, правильного обрання засобів розвитку, сприяння у створенні та удосконаленні законодавства набуває вивчення відповідного досвіду організації лісоохоронної справи на теренах України в минулі часи.
Нині чимало країн, до яких належить і Україна, у своїх основних законах наголошують на державному обов’язку щодо захисту екологічної безпеки. У статтях 13 і 14 Конституції України акцентовано увагу на тому, що головним національним скарбом є земля, яка перебуває під особливою охороною держави, а природні ресурси у межах території України є об’єктом власності українського народу. Стаття 16 Конституції визначає, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави. У руслі стратегічного курсу нашої країни на побудову соціальної, демократичної, правової держави ці конституційні норми мають аксіоматичний характер і передбачають наявність відповідного механізму їх реалізації. Сукупність суспільних відносин, пов’язаних з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, є об’єктом правового регулювання лісового права. Отже, питання з’ясування місця лісового законодавства в системі законодавства України є актуальною проблемою юридичних досліджень.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає завданням Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 “Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення” Робота виконана згідно з п. 1.1 “Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005 рр.”.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному науковому опрацюванні процесів генезису, становлення, розвитку української правової традиції у сфері лісоохоронної справи та ступеня втілення її у правовому регулюванні відносин упродовж існування середньовічних руських князівств, Великого князівства Литовського, Польського Королівства, Речі Посполитої, козацької української державності, Російської та Австро-Угорської імперій, державних утворень в Україні за доби Української революції 1917 – початку 1921 рр., радянської України.
Для досягнення цієї мети визначено такі дослідницькі завдання:
здійснити періодизацію історії дослідження проблеми та окреслити її джерельну базу;
виявити загальні закономірності та регіональні особливості процесу зародження і становлення перших лісоохоронних інститутів на етнічних українських землях;
встановити суттєві ознаки української правової традиції у лісоохоронній сфері;
визначити організаційно-правові засади формування української національної системи лісоохорони;
з’ясувати особливості впливу центрального державного апарату Російської і Австро-Угорської імперій на організаційну побудову і діяльність місцевих лісоохоронних органів в українських землях;
висвітлити нормативно-правові засади організаційного устрою центральних та місцевих лісоохоронних органів українських національних держав періоду визвольних змагань 1917–1920 рр.;
проаналізувати особливості кадрової політики та стану матеріального забезпечення службовців лісоохоронних органів, встановити основні форми і методи їхньої практичної діяльності у Київській Русі, середньовічних руських князівствах та воєводствах у складі Литовсько-Польської держави, у Запорозькій Січі й Гетьманщині; губерніях Російської імперії, а також у Галицькому намісництві Австро-Угорщини; на державних територіях Західноукраїнської Народної Республіки, Української Народної Республіки, Української Держави, УСРР (УРСР);
узагальнити історичний позитивний вітчизняний досвід у сфері лісоохоронної справи та дати рекомендації щодо вдосконалення організації та службової діяльності лісоохоронних органів сучасної України.
Об’єктом дослідження є правові відносини у вітчизняній лісоохоронній галузі в їх історичному аспекті. Відповідно до об’єкта предметом дослідження визначено розвиток лісоохоронної справи в Україні з ІХ ст. до 1990 р.
Методи дослідження. Для вирішення завдань дисертаційної роботи застосовувалися загальнонаукові (філософські) та спеціальні методи пізнання правових явищ. Діалектичний метод уможливив відобразити зміни у системі лісоохоронної справи, врахувати взаємозалежність у правовій реальності, виявити її цілісність і форми взаємодії з зовнішнім середовищем. Використання методу історизму сприяло забезпеченню розгляду динаміки розвитку правової традиції у сфері лісоохоронної справи та організаційної побудови центрального і місцевого лісоохоронного апарату в різні історичні часи. За допомогою системного методу розглянуто особливості лісоохоронних систем УНР, ЗУНР (ЗОУНР), Української держави, УСРР (УРСР) у наступності з аналогічними системами державних утворень з попередніх часів вітчизняної історії. Функціональний метод сприяв визначенню основних якостей і призначення інституту лісоохоронної справи та його впливу на суспільні відносини, а також з’ясуванню характеру причинно-наслідкових зв’язків у діяльності лісоохоронних органів попередніх і наступних українських урядів. Завдяки використанню формально-догматичного методу виявлено заплутаність і громіздкість лісоохоронного законодавства Російської імперії, що перейшло до УНР, а згодом і Української РСР, встановлено роль формальної визначеності правових норм у регулюванні відносин у сфері лісоохорони досліджуваного періоду. Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти поняття однакових юридичних явищ, процесів, що відбувалися на українських землях у ході формування правової традиції у сфері лісоохорони; встановити загальні закономірності і регіональні особливості історико-правового розвитку українських земель у складі іноземних держав.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням процесів генезису, становлення, розвитку української правової традиції у сфері лісоохоронної справи та ступеня її прояву у правовому регулюванні лісоохоронної справи. Найповніше наукова новизна виражена у таких результатах:
1. Виокремлено суттєві історіографічні періоди з дослідження поставленої наукової проблеми, встановлені прогалини у її вивченні і обґрунтовано необхідність узагальненого комплексного монографічного дослідження у певних хронологічних межах на базі описаних наукових джерел.
2. Запропоновано визначення поняття “українська правова традиція у сфері лісоохоронної справи” як невід’ємного елементу правової культури українського народу, що проявляється через наступництво в його національній правосвідомості і відбиває особливості правовідносин, які склалися на його етнічній території на основі комплексу звичаєвих, адміністративно-прецедентних і законодавчих норм.
3. Визначено витоки державної лісоохоронної справи – з появою у ХV ст. права власності на ліси на державному рівні забезпечується їх охорона: видаються особливі охоронні грамоти про недоторканність меж та стягнення штрафів за лісові порубки.
4. Вивчено загальні закономірності та регіональні особливості процесів зародження і етапів становлення перших лісоохоронних інститутів на етнічних українських територіях; у результаті порівняння встановлено, що хронологічно вони збігаються з типовими щаблями державної еволюції сусідніх європейських народів, які досягли провідних позицій в епоху Середньовіччя.
5. Використовуючи архівні документи і матеріали, документи, опубліковані в офіційній пресі, комплексно проаналізовано законодавчу та організаційну діяльність української держави щодо функціонування лісоохоронних органів для забезпечення збереження лісових насаджень.
Конкретизована наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:
проведено аналіз нормативно-правових засад організаційного устрою лісоохоронних органів на території України, їх комплектування особовим складом, основних форм та методів службової діяльності лісоохоронців у різні історичні часи;
досліджено і введено в науковий обіг архівні матеріали та нормативно-правові акти, якими регламентувалась організація і діяльність лісоохоронних органів із започаткування української державності до 1991 р.;
знайдено і перекладено української мовою Лісовий статут, прийнятий 27 лютого 1567 р. у Книшині, що регулював правові відносини в лісоохоронній галузі в середньовічних князівствах і воєводствах у складі Литовсько-Польської держави;
виявлено і проаналізовано позитивні сторони та недоліки правових норм, що регулювали питання організації та діяльності лісоохоронного апарату в різні історичні часи, розглянуто як комплексну систему законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалися питання охорони лісу. Це уможливило виявити значні негаразди та проблеми у лісовому господарстві країни, що, зокрема, зумовлювалося поєднанням в особі лісогосподарських підприємств функцій продавця деревини, її покупця та контролера. Так, в Українській РСР місцевим органам (лісгоспам) дозволялося здійснювати державне управління і контроль у сфері ведення лісового господарства, що призвело до порушення лісгоспами принципу несумісності функцій державного управління і контролю у сфері ведення лісового господарства зі здійсненням підприємницької діяльності, тобто, веденням порубок головного користування.
Практичне значення одержаних результатів. На доречність вивчення зазначеного предмета дисертаційного дослідження варто вказати як у теоретичній, так і в практичній площині. По-перше, нагальність таких наукових пошуків підтверджується станом наукової розробки проблеми. Спеціальне історико-правове дослідження лісоохоронних органів України дозволить заповнити наукові прогалини, що існують у цьому питанні сьогодні. Основні положення та висновки дисертації доцільно буде використовувати у навчальному процесі при викладанні історії держави і права України, спецкурсів з історії правоохоронних органів. По-друге, висвітлений історичний досвід організації лісоохоронних органів можна врахувати під час реформи лісового відомства, а позитивні форми і методи діяльності лісоохоронців – застосовувати для навчання особового складу.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані автором під час виступів на V щорічних історико-правових читаннях “Актуальні проблеми історіографії історії держави і права” (3–5 жовтня 2000 р., Сімферополь, Алушта), ІІІ звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (19 травня 2001 р., Сімферополь), Дев’ятій історико-правовій конференції “Юридична наука і освіта: історія, сучасність, перспективи” (6–8 червня 2003р., Рівне), науковій конференції “Професіональність у діяльності органів внутрішніх справ: проблеми становлення та розвитку“ (листопад 2004, Харків).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені в семи наукових працях, у тому числі в п’яти статтях у фахових наукових виданнях.
Структура та обсяг дисертації. Робота складається з чотирьох розділів, що поділяються на десять підрозділів, висновків до кожного з розділів, загального висновку, списку джерел та літератури, додатку. Загальний обсяг дисертації – 206 арк., з них основного тексту – 184 арк., список використаних джерел та літератури 22 арк. (271 найменування), додаток – 5 арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У розділі 1 “Стан наукового опрацювання проблеми та джерельна база дослідження” за територіально-хронологічним принципом розподілу характеризується історіографічний масив, що стосується дисертаційної роботи, оскільки наукових творів, що загалом охоплювали б предмет дослідження, немає. У різні часи науковці певною мірою торкалися лише окремих питань лісоохоронної справи на етнічних українських землях, висвітлюючи загальні тенденції історичного розвитку відносин у галузі охорони лісів і її організації.
Огляд історіографічних здобутків у підрозділі 1.1. “Характеристика наукової літератури за темою дисертації та категоріальний апарат дослідження”, що стосуються теми, дозволяє стверджувати, що у цій галузі наукові надбання не мають великої насиченості. Тому дисертанткою виокремлено чотири умовні блоки, що концентрують у собі відповідні публікації науковців Російської імперії, української думки національно-демократичної спрямованості, радянської історіографії та новітніх вітчизняних і закордонних досліджень останнього десятиріччя ХХ – початку ХХІ ст.
У переважній більшості джерел, таких як правно-історичне дослідження П.Є. Михайлова “Происхождение земельного старожительства”, історичний нарис М. Кутепова “Великокняжеская и царская охота на Руси с Х по XVI век”, дослідження “Земледелие в античных государствах Северного Причорномор’я” В.Д. Блаватського автори висвітлюють лише історичні аспекти зазначених питань, не вдаючись до їх правового аналізу. Окремі публікації присвячено питанням організації охорони лісів у Російській імперії в заснованому 1834 р. санкт-петербурзькою громадськістю “Лесном журнале”, що видавався “для заохочення лісового господарства”. Водночас варто наголосити, що спеціальних юридичних досліджень, присвячених особливостям організації та діяльності лісоохоронних органів на етнічних українських землях, у той час ще не здійснювалося. Лише окремі публікації належали практичним працівникам російського лісового департаменту, що стосувалися, зокрема, і українських земель. Так, В. Гомілевський розглядав питання лісокористування в Галіції та Буковині, В.В. Докучаєв пропонував загалом змінити працівників лісової галузі, підготувавши завдяки реформуванню вищої сільськогосподарської освіти кваліфікованих агрономів і лісоводів.
Відтак, при вивченні історичних передумов лісоохоронних органів української національної державності нами були використані наукові праці державно-правового, міжнародно-правового, цивільно-правового та господарсько-правового характеру, в яких побіжно висвітлюються й окремі аспекти предмета нашого дослідження. Серед них твори І. Вількіне, М.В. Довнар-Запольського, М. Дьяконова, М. Кутепова, П. Михайлова, М.М. Орлова, М.В. Пономарьова.
Окремі прогресивні науковці, такі як В. Будзиновський (“Історія України”), М.С. Грушевський (“Історія України-Русі“), переймалися проблемами лісів на етнічних українських землях в історичних працях.
Побічно питання лісоохоронної діяльності періоду Української революції 1917-1921 рр. відбито у працях “Лісова справа на Україні. 1918”, “Про ліс” Народного міністра земельних справ М. Шаповала. Заслуговує на увагу наукова праця директора Лісового департаменту Міністерства хліборобства УНР (1918 р.), професора Б.Г. Іваницького, видана у Варшаві 1936 р., якою автор довів, що український ліс має свою історію, свій досвід лісовирощування, а відтак — і охорони лісів, тенденції розвитку на етнічних українських територіях.
У радянській історіографії наукова думка, що може бути віднесеною до категорії висвітлення окремих аспектів лісоохоронних відносин, не переривалася. На жаль, в радянський довоєнний період через поширену думку, що лісів на території СРСР достатньо, наукових праць щодо охорони лісів, лісокористування обмаль. Простежити розвиток лісового господарства в цей період дозволяють переважно архівні документи, закони. В числі фундаментальних спеціальних історичних досліджень лісової галузі Української РСР такі праці, як “Материалы по истории социалистического лесного законодательства” Л.М. Ленского, “Історія лісівництва в Україні” С.Л. Генсірука, “Ліси України” авторського колективу, очолюваного А.Г. Солдатовим, в яких побіжно згадується про нормативну базу та комплектування лісоохоронних органів колишнього Радянського Союзу і України як однієї з його республік. В “Очерках истории советского лесного хозяйства” В.Я. Колданова та “Лесном хозяйстве СССР за 50 лет. (1917-1967)" за ред. А.А. Цимека відповідно до прийнятих законів класифіковано реформи лісного законодавства за період радянської влади. В цьому контексті заслуговують на увагу праці В.С. Анрусишина, В.П. Головача, В.Л. Мунтяна, В.І. Соловйова, спеціальні історико-правові дослідження радянського періоду, що частково стосуються нашої дисертаційної теми, — дисертація В.І. Лозо “Основні етапи розвитку лісового законодавства УРСР” та монографія В.Г. Вакулюка “Нариси з історії лісів України”. Проблеми створення та забезпечення найоптимальнішого режиму екологічної безпеки природних систем та людини, зокрема і засобами кримінального права, розглядає в дисертації “Основные вопросы ответственности за преступления против природной среды” С.Б. Гавриш.
Із закінченням державної історії Радянського Союзу і скасуванням монополії комуністичної ідеології у гуманітарній та суспільствознавчій науці в 90-і рр. минулого століття відбулися докорінні зміни в самих методологічних засадах вивчення історичного процесу. Перетворення союзних республік на незалежні держави привернуло увагу науковців до їхнього історичного минулого, що сприяло швидкій появі на цій ниві різнопланових досліджень. До того ж зміна ціннісних орієнтирів у сфері господарської діяльності держави відкрила нові перспективи для наукових поглядів на історію розвитку лісоохоронної справи.
Найщільніше залучалася в ході роботи над дисертацією “спеціальна література”, новітні вітчизняні та зарубіжні дослідження, що безпосередньо стикаються з дисертаційним предметом і забезпечують висвітлення його окремих елементів. Насамперед – це “Лісоохоронна справа в Україні 1918 р.”, “Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.)” О.В. Тимощука, в яких автор зазначає, що охоронна політика гетьманського уряду в лісовій галузі базувалася на відновленому принципі недоторканності приватної власності, характеризує систему управління лісовим господарством на території Української Держави, визначає, що весь лісовий фонд держави розподілявся на ліси державні і такі, що знаходяться у громадській або приватній власності.
Крім того, у розвиток теми залучалися сучасні наукові дослідження, що відбивають стан охорони природних ресурсів, І.М. Грозовського, В. Гапоненка, Л.З. Гісцової, Л.Я. Демченко. Зокрема, в статті “Охорона природи в Запорозькій Січі” І.М. Грозовський зазначає, що боротьба запорозького козацтва за свої землі органічно поєднувалася з охороною природних багатств запорозького краю.
У підрозділі 1.2. “Система джерел права та їх класифікація” визначено, що серед правових звичаїв, що регламентували лісоохоронну сферу, доцільно виокремити норми, передані усною народною творчістю і зафіксовані в літописних зводах, закріплені у кодифікованих збірках Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, а також оформлені в інституті права, чинного на українських землях до кінця ХІХ ст. Але найвагоміше значення серед джерел права, що діють у лісоохоронній сфері, мають нормативно-правові акти, до яких ми відносимо відповідне законодавство (в широкому значенні) всіх державних утворень, хронологічно належних до об’єкта дослідження. Серед класифікаційних комплексів джерел зазначаються архівні матеріали, опубліковані документи, періодична преса, мемуарна література. При цьому найвагомішого значення щодо забезпечення наукової новизни роботи мають архівні документи, які вперше вводяться в друкований інформаційний обіг. Так, у нашій роботі було використано матеріали двадцяти трьох фондів трьох центральних державних архівів України.
Матеріали з фондів Центрального державного історичного архіву України “Охтирська полкова канцелярія“, “Харківська полкова канцелярія”, “Малоросійський генеральний суд“, “Київський воєнний губернатор” дозволили вивчити укази про заборону рубки корабельного лісу, інструкцію обер-вальдмейстеру (1724 р.), інструкцію фортмейстеру (1725 р.), указ про заходи з охорони лісів (1725 р.), прийняті Петром І, укази Павла І про вжиття заходів до збереження казенних лісів, заборону вивозу лісового матеріалу за кордон та правила вивозу корабельного лісу (1798 р.). У фондах “Генеральна військова канцелярія”, “Колекція документів київської археологічної комісії” зазначеного архіву вдалося дослідити специфіку організації та діяльності щодо охорони лісів у Запорозькій Січі. Зокрема, тут зберігаються Універсал гетьмана Б. Хмельницького про заборону робити шкоду в лісах і сіножатях Максаківського монастиря, Універсал гетьмана Данила Апостола, Універсал Скоропадського про заборону рубки лісів.
У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України із шести фондів найґрунтовніше було опрацьовано ф. 1061 – Головне управління Генерального штабу, ф. 3374 – Управління уповноваженого Головлісоохорони і лісонасаджень при Раднаркомі УРСР і ф. 5104 – Управління уповноваженого Головного управління лісоохорони і лісонасаджень “Головлісоохорона” при Раді Міністрів СРСР по УРСР. В описах першого з них вартими дисертаційного дослідження стали справи, в яких містяться матеріали роботи Міністерства земельних справ Центральної Ради про ліси, накази по Лісовому департаменту, обіжники директора департаменту Н. Кузнєцова з розпорядженнями до місцевих лісоохоронних органів, фінансово-звітні документи, штатні розписи центрального та місцевих відомств та норми грошового утримання їхніх службовців. Зокрема знайдено й опрацьовано Закон про ліси в УНР, прийнятий 10 січня 1919 р. В. Винниченком, С. Петлюрою, М. Шаповалом. В описах другого та третього із зазначених вище архівних фондів були вивчені матеріали облікових справ, що складають накази, положення, штатний розпис, законопроекти та постанови Ради Міністрів та Міністерства лісової промисловості, а також листування з підпорядкованими органами влади з питань лісоохорони.
Другим блоком джерел є опубліковані документи. Серед них, крім передруків літописних зводів, найґрунтовніше опрацьовувалися видання законодавчих актів різної тематичної спрямованості, обсягу та років видання. Зокрема, це публікації як загальноросійських законів, узаконень і розпоряджень Урядового Сенату, так і сучасні друковані збірники, які містять нормативно-правові акти, що регламентують правовідносини у лісоохоронній сфері. Особливе місце серед документальних публікацій має “Звід Законів Російської імперії”, шістнадцятитомне видання якого увібрало в себе майже всі фундаментальні нормативні чинники російського царату.
Третім блоком у дисертаційному дослідженні виступають джерела, представлені періодичними виданнями. Здебільшого це матеріали зі спеціалізованих журналів доби українських визвольних змагань 1917–1921 рр. та Української РСР. Зокрема, використано офіційні друковані органи Української Центральної Ради, Ради Народних Міністрів, міністерств, гетьманського уряду, Директорії УНР, уряду СРСР та УРСР, а також численні фахові періодичні видання, які виходили у той час в Україні. Серед зазначених публікацій насамперед використовувалися оригінальні тексти ухвалених нормативно-правових актів та їх правничі коментарі, а також історична інформація – кореспондентські інтерв’ю і репортажі про важливі політичні події.
Розділ 2 “Лісоохоронна справа на українських землях у ІХ – XVІІ ст.” містить два підрозділи, що висвітлюють організацію діяльності лісоохоронних державних утворень в Руській та Галицько-Волинської державах; територіях руських князівств та воєводств у складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої.
У підрозділі 2.1. “Організація охорони лісів у Руській державі IX–XІV ст.” проаналізовано процес виникнення лісоохоронних функцій державних інституцій на етнічних українських землях. Українські племена жили на своїй території в державах-землях примітивного типу, в яких вже існували головне місто (як укріплений центр політичного й торговельного життя) та менші міста-пригороди. Очолювали держави-землі народні збори – віче – головного міста, в якому зосереджувалася влада всієї держави. Завдяки вигідному географічному положенню й енергії своїх князів ця примітивна земля-держава в IX ст. завершує свою державну організацію й перетворюється на Руську державу. В її устрої використовувались принципи давнього народоправства з новим князівсько-дружинним порядком, що виник унаслідок реорганізації примітивної держави в повноцінну. Київська державна система базувалася на складному органі державної влади, яку репрезентували віче, князь та князівська pада.
Поруч із центральною владою на місцях (в містах, пригородах, селах) існувала місцева народна самоуправа, яка найдовше зберігала риси прадавнього родового й племінного устрою. На нових завойованих землях для управління містами та околицями призначалися посадники, які мали у своєму підпорядкуванні дружину, відповідні підрозділи якої очолювали командири: тисяцькі, соцькі, десяцькі. На цих воєначальників покладалися не лише функції захисту від зовнішнього ворога, а й внутрішньої адміністрації, зокрема охорони дерев (межових знаків) та забезпечення інтересів феодалів щодо лісів.
Для розвитку економічного життя Галицької землі велике значення мало і те, що на її території не було міст – великих економічних і політичних центрів (таких, як Київ, Чернігів). Суспільно-політичний устрій Галичини зазнав значного політичного впливу місцевого галицького боярства. Експлуатація сільського населення була набагато сильнішою, ніж в інших землях, адже основна частина селян залежала від боярства. Правова система Галицько-Волинської землі, як зазначає С.В. Юшков, мало чим відрізнялася від існуючої в інших руських землях. Норми Руської Правди, дещо змінені внаслідок суспільно-економічного і політичного розвитку, продовжували діяти на території Галичини та Волині.
Окремі правові норми щодо охорони лісів уперше були закріплені ще у “Руській Правді” – видатній пам’ятці давньоруського права. Проте вони стосувалися винятково охорони окремих дерев. Норм про загальну охорону лісів ще не існувало. Оскільки охорону лісів у Київській Русі здійснювала князівська дружина, спеціальної служби для виконання таких функцій створено не було.
У підрозділі 2.2. “Лісоохоронні органи іноземних держав (Великого князівства Литовського, Польського Королівства, Речі Посполитої) на українських територіях, що перебували у їх складі” простежується, що внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення влади феодалів над підвладним їм населенням Галицько-Волинська земля почала дробитися, що призвело до занепаду військово-політичної могутності галицьких і волинських князів, серйозно ускладнило зовнішньополітичні відносини і зрештою призвело до цілковитої втрати політичної незалежності цих земель. Галичину було приєднано до Польщі, а частину Волині – до Литовської держави. Проте певний час Галичина ще зберігала автономію, хоча до ХІV ст. землі Галицько-Волинського князівства вже майже повністю були опановані князівською і боярською знаттю. Остаточно інкорпорація Галичини до складу Польського королівства, що разом з Львівською і Перемишльською землями була перетворена на Руське воєводство, сталася 1434 р. Ще раніше до складу Польської держави увійшло Західне Поділля. На ці землі поширився адміністративний та судовий устрій на кшталт польських воєводств. Українські землі Польщі були суверенними в галузі законодавства, тобто для цих земель ухвалював закони не державний сойм, а саме соймики цих земель.
У Литовській державі правові норми щодо лісової охорони були закріплені в Лісовому статуті 1567 р. Для охорони лісів були введені, на відміну від Київської Русі, спеціальні посади державних лісничих. Тобто вже у XVI ст. на території українських земель створюється спеціальна служба, метою якої є захист лісів під протиправних посягань.
Розділ 3 “Лісоохоронні органи на території України в середині XVII – на початку XX ст.” складається з чотирьох підрозділів, у першому з яких “Особливості охорони лісів у Запорозькій Січі та Українській гетьманській державі (Військо Запорозьке)” з’ясовано, що одним із напрямів внутрішньої політики як Запорозької Січі, так і Української гетьманської держави була охорона довкілля, природних багатств України. За допомогою норм звичаєвого права козаки встановлювали порядок раціонального використання природних багатств і запровадили відповідальність у разі їх порушення. На значній території України діяли природоохоронні артикули Литовського статуту 1588 р. Вони мали утилітарну спрямованість, були значною мірою аналогічними статтям Руської правди, дещо доповнюючи їх. Артикули стосувалися полювання, бортництва, пошкодження лісних масивів, хлібних угідь. Вводилися спеціальні терміни мисливського сезону, заборонялося полювати на чужих землях. У такий спосіб влада захищала власників хлібних ланів від шкоди під час полювань. Штрафи накладалися і за незаконне винищення природних ресурсів гаїв, борів. У деяких випадках грошового стягнення, як вважалось, було недостатньо, і людину засуджували навіть до смертної кари. Організаційно-правовими засадами формування лісоохоронних систем цих державних утворень стали джерела права, що склали зміст національної правової традиції українського народу у лісоохоронній сфері: відповідні стародавні правові звичаї, комплекси правових прецедентів органів самоврядування, міжнародні українсько-московські договори, нормативні акти гетьманської адміністрації.
Функції охорони довкілля було покладено на спеціальні природоохоронні команди, зокрема для захисту лісу, які формувалися з козаків.
У підрозділі 3.2.“Охорона лісів на українських територіях у складі Російської імперії” розглядається лісове законодавство, що діяло впродовж двох з половиною сторіч на етнічних українських землях, що увійшли до складу Російської імперії. Лише на початку XVIII ст. лісове господарство почало набувати організованішого характеру і поступово формуватися в окрему галузь із додержанням суворішого порядку у використанні лісів. Почалось нормування обсягу рубок, було введено лісову адміністрацію і лісову службу, зародилось лісовідновлення і лісорозведення. З початку 1700-х рр. уперше було введено суворі закони, які обмежили лісокористування насамперед для забезпечення потреб московського кораблебудування. Укази про заповідні зони поширювались як на казенні, так і на приватні ліси. 1719 р. уперше було створено лісове управління, яке підпорядковувалось Адміралтейській Колегії, оскільки саме на неї покладались завдання держави з кораблебудування.
Для регламентації роботи всіх, хто мав забезпечувати охорону лісів, 3 грудня 1723 р. було видано “Інструкцію обер-вальдмейстеру” – перший державний акт на території українських земель у складі Російської імперії, що стосувався працівників охорони лісу.
Після передачі Лісового департаменту в Міністерство фінансів (1802–1811 рр.) місцеве лісове управління в губерніях організовувалось на нових засадах, спільних для всіх губерній: введенням посад обер-форстмейстерів, форстмейстерів, ферстерів і лісових наглядачів. 1826–1828 рр. обер-форстмейстерів було замінено на губернських лісничих, а на місцях встановлено посади вчених окружних і молодших лісничих та підлісничих.
Згодом (26 грудня 1837 р.) було сформовано Міністерство державного майна, до якого й передано Лісовий департамент, а урядовців Лісового управління об’єднано в Корпус лісничих (1839 р.). З цього часу лісове відомство одержало військову структуру з підпорядкуванням міністру державного майна.
Доведено, що, незважаючи на перебування українських земель упродовж тривалого часу в складі Російської імперії, у правосвідомості українського народу зберігалися риси, властиві правовим системам, належним до євроатлантичних правових культур, зокрема, романо-германської правової сім’ї. У лісоохоронній сфері вони проявлялися в дії (майже до другої третини ХІХ ст.) окремих статей литовських статутів, де були зафіксовані деякі правові звичаї українського народу.
Отже, за кілька поколінь українська правова традиція у лісоохоронній сфері у межах державної території Російської імперії не встигла остаточно деформуватися і була збережена у народній пам’яті на рівні його національної правосвідомості.
В підрозділі 3.3. “Охорона лісів на українських територіях, що входили до Австрії та Австро-Угорщини” з’ясовано, що за часів перебування українських земель у складі Австро-Угорської імперії лісове господарство регулювалося: “Управлінням лісами” (п’ятий том “Загальних законів для управителів моїх маєтків”, виданий 1787 р. А. Яблоновською); Лісовим патентом (1782 р.), який містив приписи щодо ведення лісового господарства, визначав санкції за недотримання його положень; імперським Законом про ліси (1852 р.), що визначав поділ лісів на державні, громадські (що належать міським і сільським громадам), приватні (ліси окремих громадян (“обивателів”), орденів, монастирів, а також товариств, які опиралися на приватноправові відносини. Проте незалежно від форми власності всі ліси підлягали нагляду державною лісовою адміністрацією. Перетворення лісу на інший вид угідь заборонялось без дозволу відповідних органів влади.
Закон передбачав організацію служби лісової охорони в державних, громадських лісах, а також, за бажанням власників, у приватних. Особи лісової охорони мали статус посадових осіб, а отже наділялися всіма правами, передбаченими законом. Вони мали право носити звичайну зброю, яку дозволялося застосовувати лише у разі “справедливої оборони”.
У підрозділі 3.4. “Організація лісоохоронної справи в національних державних утвореннях доби Української революції 1917 – початку 1921 рр.” на тлі руйнації російської та австро-угорської імперій національні українські уряди намагалися максимально впровадити відповідні їхнім територіям організаційно-правові схеми побудови та діяльності своїх лісоохоронних органів. В основу формування лісоохоронної адміністрації в Україні було покладено багаторічний досвід Російської та Австро-Угорської імперій, але функції, штатний розклад, права та обов’язки посадових осіб, особливості провадження справ мали й певні відмінності, зумовлені історичними традиціями організації системи охорони лісів на українських землях.
За доби Центральної Ради було започатковано лісоохоронну справу в межах кордонів Української Народної Республіки. А найвагоміших позитивних результатів у формуванні державної лісоохоронної системи було досягнуто в період Української Держави гетьмана П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.). Спроби ж Директорії УНР налагодити дійову роботу вже створеного гетьманатом національного лісоохоронного апарату залишилися нездійсненними, а його органи виявилися функціонально неспроможними.
Правове регулювання лісової охорони у цей період здійснювалося на основі Закону “Про визнання штатів Лісового відомства”, прийнятого 17 серпня 1918 р. урядом П. Скоропадського, норми якого перекликалися з вимогами “Устава лесного” (1902 р.); “Закону про ліси в Українській Народній Республіці” (19 лютого 1919 р.), згідно з яким усі ліси проголошувались власністю держави і становили її лісовий фонд, яким відала Головна лісова управа при Міністерстві земельних справ.
Здійснення лісової охорони покладалося на місцеві лісові органи, що підпорядковувалися: за УНР — Комісаріату державного майна; за Гетьманату – міністерству земельних справ; за Директорії – міністерству земельних справ та державного майна. Лісова сторожа підпорядковувалася безпосередньо лісничому і не могла звільнятися ні сільським, ні волосним земельним комітетом.
Розділ 4 “Охорона лісів у Радянській Україні” містить два підрозділи: “Становлення радянської лісоохоронної системи в Українській СРР” та “Лісоохоронна діяльність в Українській РСР у 40–90-х рр. ХХ ст.”. Доведено, що після встановлення радянської влади на території України відносини у лісоохоронній сфері регламентувалися спочатку нормами законодавства Російської Федерації, а згодом – колишнього СРСР та підзаконними актами союзних міністерств і відомств, які поширювалися на УРСР через їх пряму дію або беззастережну рецепцію. Неправильно обрана політика держави щодо лісоохоронної галузі призвела до її численних перепідпорядкувань різнопрофільним міністерствам. Відтак, працювали на позитивний валовий результат міністерства, якому галузь підпорядковувалась, а не виконували притаманні їй функції. У цей період повноваження органів управління в галузі охорони і використання лісів можна поділити на дві групи: до першої належать такі, що стосуються охорони довкілля загалом і використання всіх ресурсів, а також такі, що стосуються лише охорони, використання і відновлення лісових ресурсів (загальні повноваження), до другої – лише такі, що стосуються спеціальних повноважень (пов’язані зі сферою лісу).
Правові норми щодо лісоохорони в Радянській Україні були закріплені у прийнятому 30 травня 1918 р. Президією ВЦВК Законі про ліси – першому радянському лісовому кодексі; Декреті РНК УСРР “Про охорону лісів” від 26 лютого 1919 р., в якому вперше в українському законодавстві конкретизувалась відповідальність за порушення норм поводження з лісами; “Законі про ліси” (1923 р.); численних законах уряду СРСР та підзаконних актах союзних міністерств, яким підпорядковувалась лісоохоронна галузь, Лісовому кодексі УРСР (1979 р.).
Безпосередня охорона лісів здійснювалася лісогосподарськими підприємствами: лісгоспами, ліспромгоспами, лісгоспзагами тощо. Відмінними ознаками були закріплені за ними території та зобов’язання вести лісове господарство на цій території. Впродовж існування лісової сторожі (з 1939 р. – лісової охорони) її робота регламентувалася такими правовими актами, як Інструкція про лісову сторожу державних лісів УСРР (1923 р.), Інструкція про службу лісової сторожі в лісах, що їх передано в користування громад та об’єднань селянського трудового населення (1926 р.), Положення про лісову охорону (1939 р.), Положення про державну лісову охорону (1946 р., 1982 р.).

ВИСНОВКИ

У дисертації вперше здійснено комплексний монографічний аналіз проблем у лісоохоронній галузі в історичному зрізі з часів Київської Русі до 1990 р. На підставі проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення, зроблено висновки, які мають значення як у теоретичному, так і в практичному плані, виявлено недоліки норм, що регулюють відносини в лісоохоронній справі, запропоновано напрями їх вдосконалення, зокрема:
по-перше – проведення зваженої кадрової політики та впровадження оптимальної чисельності центрального і місцевого лісоохоронного апарату, відокремлення функцій лісового господарства від функцій лісової промисловості. Відповідно до ст. 18 Лісового кодексу постійні лісокористувачі мають право на спеціальне використання лісових ресурсів (рубки головного користування). Згідно із ст. 23, 26 Лісового кодексу органам Держкомлісгоспу на місцях (держлісгоспам) надається право здійснювати державне управління і контроль у галузі ведення лісового господарства. Це призводить до порушення держлісгоспами принципу несумісності функцій державного управління і контролю у галузі ведення лісового господарства із здійсненням підприємницької діяльності, тобто веденням порубок головного користування. Виявлені негаразди та проблеми у лісовому господарстві країни зумовлюються поєднанням в особі лісогосподарських підприємств функцій продавця деревини на пні, її покупця та контролера. Відтак пропонується доповнити Лісовий кодекс статтями: у главі 5 “Компетенція державних органів у галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів” – “Заборонити суміщати одній і тій самій юридичній особі: реалізацію функцій державного управління в галузі охорони, захисту, використання лісового фонду і відтворення лісів; здійснення порубок головного користування і переробки отриманої при цьому деревини” та у главі 16 “Лісова охорона” – “Лісова охорона незалежно від форми власності лісів є підзвітною органам державної влади та місцевого самоврядування, на території яких знаходяться ці ліси”;
по-друге, оскільки чинне й досі Положення про державну лісову охорону (1982 р.) вже давно не відповідає вимогам часу, зобов’язати Держкомліс згідно зі ст. 87 Лісового кодексу України розробити і подати на затвердження Кабінету Міністрів України новий Статут про лісову охорону, закріпивши в ньому з огляду на соціальний захист і матеріальне заохочення українських лісоохоронців встановлення відсоткової винагороди від суми коштів, перерахованих до бюджету внаслідок особистої службової діяльності; поклавши на державну лісову охорону обов’язок здійснювати захист в лісгоспах державної форми власності, державних лісгоспах інших форм господарювання – лісову відомчу охорону, приватних лісах – лісову охорону власників (юридичних і фізичних осіб);
по-третє, долучати до охорони лісів спеціальні підрозділи правоохоронних органів, доповнивши відповідними статтями закони України “Про міліцію”, “Про прокуратуру”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Логвиненко О.І. Охорона лісів у Київській Русі та Литовсько-Руському князівстві // Вісник Університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип. 13. – С. 189–192.
2. Логвиненко О.І. Перші радянські документи про охорону лісів // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2001. – № 5. – С. 280–286.
3. Логвиненко О.І. Лісове законодавство в Україні у XVШ сторіччі // Право України. – 2002. – No 12. – С. 140–141.
4. Логвиненко О.І. Матеріальне забезпечення лісової охорони України: 1917–1927 рр. // Вісник Національного Університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 25. – С. 221–225.
5. Логвиненко О.І. Забезпечення природоохоронної функції держави працівниками органів внутрішніх справ // Вісник Національного Університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 28. – С. 491–493.
6. Логвиненко О.І. Лісове законодавство і користування в Лівобережній Україні у XVШ ст. // Матеріали звітної науково-практичної конференції. – Сімферополь, 2001. – Ч. 2. – С. 17–19.
7. Логвиненко О.І. Вивчення правових дисциплін в лісових навчальних закладах України: історія і сучасність // Матеріали конференції істориків права. – Рівне, 2002. – С. 268–271.

АНОТАЦІЇ

Логвиненко О.І. Лісоохоронна справа в Україні: історико-правовий аспект. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. – Київ: Київський національний університет внутрішніх справ, 2006.
Дисертацію присвячено питанням вітчизняної лісоохоронної галузі в її історичному аспекті: з часів перших згадок про неї у давніх джерелах до започаткування самостійного державного механізму незалежної України. На підставі аналізу питання охорони лісів зроблено висновок, що ця проблема впродовж існування державних інститутів на етнічних українських землях завжди турбувала владні структури. Чільне місце у дисертаційному дослідженні належить аналізу нормативно-правових засад організаційного устрою лісоохоронних органів на території України, порядку їх комплектування особовим складом, основних форм та методів службової діяльності лісоохоронців у різні історичні періоди.
Сформульовано пропозиції щодо доповнення глав 5 і 16 Лісового кодексу України, розроблення Статуту про лісову охорону з огляду на соціальний захист та матеріальне заохочення українських лісоохоронців, включення до законів України “Про міліцію”, “Про прокуратуру” статей про залучення до охорони лісів спеціальних підрозділів правоохоронних органів.
Ключові слова: лісоохоронна справа, лісове законодавство, спеціальні підрозділи, лісоохоронці.

Логвиненко Е.И. Лесоохранительное дело в Украине: историко-правовой аспект. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Киевский национальный университет внутренних дел, 2006.
Диссертация посвящена вопросам отечественной лесоохранительной отрасли в ее историческом аспекте: со времен первых упоминаний о ней в источниках до создания самостоятельного государственного механизма независимой Украины. На основе анализа вопроса охраны лесов сделан вывод, что эта проблема на протяжении существования государственных институтов на этнических украинских землях всегда волновала структуры власти. Главное место в диссертационном исследовании принадлежит анализу нормативно-правовых основ организационного уклада лесоохранительных органов на территории Украины, порядка их комплектования личным составом, основных форм и методов служебной деятельности работников охраны леса в разные исторические периоды.
Сформулированы предложения относительно дополнения глав 5 и 16 Лесного кодекса Украины, разработки Устава о лесной охране, учитывая социальную защиту и материальное поощрение украинских работников охраны леса, внесении в законы Украины “О милиции”, “О прокуратуре” статей о привлечении к охране лесов специальных подразделений правоохранительных органов.
Сделан вывод о проведении на современном этапе развития государства взвешенной кадровой политики и введении оптимальной численности центрального и местного лесоохранительного аппарата, разделения функций лесного хозяйства от функций лесной промышленности. В соответствии со ст. 18 Лесного кодекса постоянные лесопользователи имеют право на специальное использование лесных ресурсов (рубки главного пользования). Согласно ст. 26 Лесного кодекса органам Госкомлесхоза на местах (гослесхозам) предоставляется право осуществлять государственное управление и контроль в отрасли ведения лесного хозяйства. Это приводит к нарушению гослесхозами принципа несовместимости функций государственного управления и контроля в отрасли ведения лесного хозяйства с осуществлением предпринимательской деятельности, то есть ведением порубок главного пользования. Выявленные неурядицы и проблемы в лесном хозяйстве страны предопределяются сочетанием в лице лесохозяйственных предприятий функций продавца древесины, ее покупателя и контролера.
Ключевые слова: лесоохранительное дело, лесное законодательство, специальные подразделения, работники охраны леса.

Logvinenko O.I. Forest guard service in Ukraine: historical and law aspect.– Manuscript.
Dissertation for the degree on Candidate of Science in Law, speciality 12.00.01. - theory and history of the state and law, history of political and law sciences. – Kyiv National university of Internal Affairs, 2006.
The thesis is devoted to the questions of domestic forest guard service its historical aspect: from times of the first memories about it in sources to establishment independent state mechanism of independent Ukraine. Exploring the question of guard of forests a conclusion is done, that this problem during existence of state institutes on ethnic Ukrainian lands always disturbed power structures. An above place in thesis research belongs to the analysis of normatively – legal frameworks of the organizational mode of forest guard service organs in the territory of Ukraine, it's personal recruitment procedure, main forms and methods of service different historical times.
The propositions about additions to the chapters 2 and 5 are formulated. The Forest Guard Statute is developed into account social care and material encouragement. The changes to the law of Ukraine “About Militia” and “About Prosecutors Office” with the articles about participants of special forces of the Law Enforcement organizations are prepared.
Key words: forest guard service, forest law, special forces, rangers.